?

Log in

No account? Create an account

Доступний Девід Лінч

червень. 12-е, 2012 | 03:00 pm

всьо - кіно

NEURO2012

Моє обєктивно небагате на події життя дедалі частіше скидається на добре змонтовані кадри якогось арт-хаузного кіно. Режисура, залежно від ситуації, трапляється різна. Проте останньо стилістика, ритм-таймінг, акустичні ефекти постпродакшну моєї щоденної дійсності змушують щораз частіше згадувати одного режисера — Девіда Лінча. Режисера, якого я не надто люблю, а масову фан-істерію, скажімо, щодо «ТвінПіксу» свого часу жодним чином не поділяв. Однак безнадійні коридори моєї нинішньої реальності, кислотні кольори соціокультурного бекграунду, психопатія як формат суспільно-прийнятної поведінки — однозначно відсилають до образної системи й месиджевого контенту хворобливих стрічок Лінча.

Свого часу, заінтригований фактом, що дебютна стрічка Лінча «Голова-Ґумка» входить до чільної десятки шедеврів американського кіно, я переглянув цей фільм. Враження однозначне: він вартий бути в десятці. Ба більше — це чи не найкращий із бачених мною американських фільмів узагалі. Довго не вдавалося зрозуміти, чим саме зачепила «Голова-Ґумка»? Органічне схрещення Кафки з Тарковським? — надто мало, аби претендувати на месидж століття. Щойно потім з’явилося формулювання: «Лінч переніс модерністський культурний міф, його шаблон безпосередньо в простір міфу постмодерного. Прийом глобальної цитати». Цей насправді глобальний проект режисер згодом розпорошив на різностильові реінкарнації первинного задуму. В подібний спосіб діють чимало успішних на старті митців. Стартом зазвичай і закінчується. Чи не єдиний виняток, та й то не надто характерний, — Станіслав Лем, який у своєму доктораті з історії науки «Summa Technologiae» спокійно припустився кількох паранаукових (скажімо, футурологічних) екскурсів, в межах яких висловив декілька вповні революційних месиджів, що їх пізніше послідовно проілюстрував художніми творами: строго з розрахунку один месидж — одна книга. З Лемом, як і з Лінчем, трапилася історія з фальшивим — маскувальним? — автомаркуванням, із фальшивою саморепрезентацією: виразно постмодерністський Лем-письменник все життя проходив під жанровими ризами science fiction.

Втім, повернуся до своєї дійсності. Здалеку трохи подібна на найгірші візії польського фантаста, вона найкраще відповідає noir-стилістиці Девіда Лінча: саспенс досягається імітацією документальності повсякденного інформаційного потоку, де стрічка новин перетворилася на трейлер третьосортного слешера, — і вже не дуже велике значення, в якій країні живеш, однак коли живеш усе ж тут, в українському соціумі, у спільноті, де приниження й абсурд возведені в культ (а в якій іще, скажіть, країні полеміка довкола справи Оксани Макар могла б зійти в такі глухі достоту лінчевські та ще і лінчувальні регістри? — хіба в Росії, неналежність до якої так патетично декларує кожен малописемний патріот, — Україна, це в багатьох сенсах, на жаль, якраз — Росія, і нічого кращого, — Росія з бандитами замість Путіна і нафти), де суспільна дискусія практикується винятково у формі базарних розборів; наука функціонує лише в ідіоматичному форматі «британські вчені з’ясували»; суспільні дискусії з будь-якого приводу, навіть на ресурсах, де зазвичай спілкуються притомні освічені люди, — перетворюються на «бурлєнія говн», цілком варті сценарію театру абсурду; література давно потребує не етимологів, а ентомологів; люди, які донедавна залишалися авторитетами, — кожен у своїй сфері, — публічно признаються в капітуляції перед довколишнім ідіотизмом; кількість неадекватних, психічно хворих (з виразними соматичними порушеннями) людей довкола — жахає, абсурд і хаос зовнішньої ситуації поступово стають хаосом внутрішнім — це єдине, що тебе наповнює, і ти чуєшся, — вже незалежно від контексту-й-контенту — Головою-Ґумкою, хворобливою вигадкою неврівноваженого режисера з-по-той-бік-землі, насадкою на олівець, яка затирає власноруч писані спогади, бо пам’ять нині — смертельна, бо вартові — повтікали за обрій і зірки у криницях відсутні, бо слова як драглі потекли монітором, бо на екрані — епік-фейл, себто фейс колективного підсвідомого. І свідомого, до речі теж. Наш епік-фейл ідеальний жлоб. Наша щоденна практика — жлобство побутове. Наша конституція цілком однаковісінько похую, що президенту, що міліціонеру, що пенсіонеру, який віддає пенсію на хабар правникові, щоб приватизувати нещасну «дачну ділянку», видану колись владою на самопорятунок. Тому що строфи Конституції це така ж абстракція і красне письменство, як і вірші Шевченка. Ані ті, ані інші в нашій свідомості змінити нічого не спромоглися. Тому такою принизливо-ідіотською видається громадська полеміка, котра щоразу кидається апелювати до імперативів, якими вже давно, ніхто, ніяк, «ні разу». Тому таким кінематографічно-епічним видається наш епік-фейл ніби створений уявою чорнушного арт-хаосного генія.

Тому такою особистою видається мені довколишня катастрофа: почуватися «глобальною цитатою», невідь-пощо і невідь-ким вставленою в макабричні сюжети сьогодення, та ще й спостерігати це в стилістиці неулюбленого режисера, погодьтеся — це задофіга для чесного платника податків.

Посилання | Прокоментувати {3} |