?

Log in

No account? Create an account

RED ALERT

вересень. 24-е, 2011 | 09:45 am

redalert


Чи бачиш ти смерть у номерах телефонів? Чи знаходиш стрази в розритій землі? Не певен. Зате пам'ятаю, як ти спокушала архангелів екстремальними асанами-позами, а потім викрикала їхні імена з вікна нашої мансарди, аж піднімали голови перехожі, адже небеса архангелів уже давно попід нами, десь у серпневій імлі.

Тільки вище – не краще. Вище – це просто вище. Там, де прозоріше і небо чистіше.

Де озонові діри в берлінській стіні.

Де ні “так”, ані “ні”.

Анілін. Мескалін. Тінь і тлін. Нафталін.

Слова без думок – це порожні трамваї, екскурсія оптом, синоніми снів. Слова без думок – це те, що тримає, коли не лишилось нічого, крім слів.

Зате думка без слова безконечна, як сад, у якому німа змова, і трава – дім сонця, а сонце – як нове, і зорі – як феєрверки, а місяць – ніби грейпфрут, і ще різні овочі-фрукти сотаються просто з імли надвечір'я, мов привиди їжі, ластівки франкфуртські рейси прокреслюють, а дим піднімається вгору – чебрець, шавлія, конопля, – а отже ми є, і гойдалка під нами хитає човном – чи то стікс, чи то лімфа, чи просто ріка – приходи-від'їзди – суцільний дурдом – подвір'я, під'їзди, поїзди і проїзди, пройоби, проколи, мартіні і кола... а тим часом повільно, спроквола, полохлива, сторожка, обережна, мов равлик, мов корінь мандрагори виповзає із кухні нірвана, залишаючи восковий слід, і скрапують солодом липа і клен, адже календарі відмінено, і в нас – різдво щодня і коляда, кутя, горіхи, мед, даровані мандаринки і дівчинка даша колискову несе, і є все що треба, ну, майже все...

Якось так павутину нанизує протяг, і ворушиться пух по кутках, а в кімнаті – анішешерх, тільки подих до подиха і хребет до хребта. Тихо сплять по шафах кістяки і ведмедики тедді. Зграї молі орнаментують пил. Десь на пів дюйма від крана зависла крапля води – згідно з новим трендом передумала падати вниз – ти зітхаєш і пара осідає туманом, покриваючи підніжжя гори, зручної, як фудзіяма – японці діло знають – а там, під горою, в імлі запітнілого лісу блукають чудовиська з твоїх снів, усі ці монстри й потвори – василіски, чебурашки, мантикори, різні там приятелі ще – вони лиш урізноманітнюють світ, але хащі лякають, і вищир хижий ввижається за кожним кущем, а ти чекаєш свого снігового тигра, чи, точніше, – лева, а він шукає свою снігову королеву, і все це – в силіконі орієнтальному, в сувенірній скляній кулі, та казка – справжня, і магія – справжня, і зриває дах по всіх чотирьох півкулях, і мозок виявляється зовсім не головним і непотрібним майже, і несуттєвою робиться самота, коли усі леви знаходять своїх королев, а далі – лиш подих до подиха, і хребет до хребта, і весь світ як спальня.

Отак, дівчинко, отак, сонечко, отак усе воно є, незалежно від нас і нашого ще непройобаного життя. І скільки б шлагбаумів не падало тут ще, в нашому саду – гойдалка і благодать. Власне кажучи, нас просто нема – є лише цей бекграунд, пейзаж. А тому нас не впіймає ніяка зима, ані фукуяма. Наш пейзаж обертається в джаз – чудеса мімікрії, інтуїтивні метаморфози, і ми перебудемо їхні морози й холод у теплі необжитого дому, і пребудемо ми на горі, за яку воюють усілякі там боснії, ібіци й герцоговіни, адже це – найкраща гора на світі, і кожен дилер вважає за честь постачати туди наркотики, а архангели вештаються неподалік дому в заростях ялівцю, чекаючи, поки ти почнеш називати їх поіменно, і тоді вони злітатимуть вгору на своїх гелієвих кульках, аби тобі з мансарди в обрамуванні вікна явилась оця феєрична картина – масове вознесіння професійних ледарів, лідерів світового лінивства й растаманського пофігізму – і геть кошмари про комівояжерів із чорними парасольками, які падають з неба замість дощу. Від неба тепер – ані помилок, ані вказівок. Відтепер – лише сонце. Або сніг. Або вогненний град. Або що там знову нашаманять ньюсмейкери. Ми покірно приймаємо метеопрогнози. Тамуємо каменепади. Реанімуємо трейлери. Ми пишемо гороскопи замість віршів. Ми замальовуємо газети й журнали білим акрилом – аби переписати світові його телепрограми і світські новини. А потім усе присипаємо пилом.

І ми відміняємо час у дієсловах, а наші відмінки інфінітивів – більш ніж інтимні. Мов попіл ми струшуємо тривогу і страх, віддираємо пластир і скотч, і завіси пускаємо димні. Нас вони не доженуть, бо віддавна немає ніяких “вони” – лиш вогні на перонах усіх, хто від'їхав, не попрощавшись, а ми від'їжджаємо щомиті, кожен наш календарний листок – відрив, а під скотчем і пластирем – голий торч, смерч, гостре харчо, палісандр і псалтир, ну, ред-хот-чілі-пеппер, коротше, а голі торси наші краще від гіпсових богів прикрашають нашу першу терасу – ми самі собі атланти й каріатиди, ми самі собі прейскуранти і пресрелізи, маршрути і траси, ми самі-собі-самі, без провини – відтягуємося, мов жуйка на підошвах – без виду, без встиду, зате з вином і сенсом, і всілякими іншими сексовними штуками – яблуками, персиками, авокадо, сулугуні й цоцхалі, перестиглою вишнею, хмелем, гербаріями шишок, чаями з лотоса блакитного й рути сирійської, з фольгою, в якій мутили контрабанду аяхуаски, зі сніданками, основою яких є попіл учорашніх листів та пилок сьогоднішніх суцвіть – ми завжди даруватимемо одне одному листи і квіти, але це коли від нас уже не залишиться нічого крім двох потічків чорнила і жмені праху, а поки ще ангели вголос не промовили наші імена, поки нам не відмовили крила, і в коло магічне змикається сон, гойдай мене, мила, потиху, без страху, гойдай мене, мила, бо вечір короткий, бо вітер примхливий, бо вічність мінлива, гойдай мене мила, допоки не дзвонить останній твій модний ringtone.





Посилання | Прокоментувати {3} |