?

Log in

No account? Create an account

КЄМА: експорт лігалайзу

лютий. 22-е, 2011 | 12:51 pm

Анонсую кєму, яку замутив Польський інститут разом із польською ж "Політичною критикою".

23.02, середа, 18.00 Київ, Центр візуальної культури НаУКМА (вул. Сковороди, 2)
Презентація української версії часопису «Політична критика».
Дискусія «Як змінити наркотичну політику в Україні?»  

(єврогуманоїди нам поможуть?  там, канєха, нітока лігалайз, діталі див. дето тут):  

vcrc.ukma.kiev.ua/uk/  

political culture

«Політична критика» (Krytyka Polityczna) – інтелектуальна спільнота, що виникла в Польщі на початку 2000-х років і протягом останнього десятиліття стала одним із найважливіших гравців у східноєвропейській публічній сфері. Явище «Політичної критики» можна описати крізь три постулати: відновлення східноєвропейської заангажованої інтелігенції, критично налаштованої до наявного status quo; діяльність на перетинах політичного, наукового та мистецького полів, що передбачає усунення штучних поділів між цими сферами; активне втручання в публічні дебати «головного нурту» з метою втілення лівого проекту боротьби з економічним та культурним виключенням. Проект «Політичної критики» сьогодні складається з інтелектуального часопису, видавництва (серед його авторів – Луї Альтюссер, Зиґмунт Бауман, Ален Бадью, Славой Жижек, Жак Рансьєр тощо), а також мережі осередків у Польщі.

Посилання | Прокоментувати {9} | | Flag

KNOW-HOW-NOW (розбір цитат)

лютий. 22-е, 2011 | 10:12 pm

Фота взята в if_ro  звідси: if-ro.livejournal.com/337626.html


make love


«Все знаю, все розумію, та вдіяти нічого не можу».
«Та от усе шось роблю-роблю, а нашо — не знаю»
«Бо не те чиню, що хочу, а що ненавиджу, те й роблю я».
 
«...і ти знову мертвієш, висихаєш, лежиш по груди в піску, море відступає все далі, вітер здуває з тебе залишки водоростей, дрібних комах, шматки медуз, навіть піщинки, й ті видуваються із пористого твого тіла а далі — все, навіть чайці нема цікавості задивлятись на твою необжиту поверхню, не кажучи вже про надію, що хтось, колись напише на ній бодай якесь слово».  

«А без слова ти — полова, а без слова ти ніщо, бо неназване не існує, бо неозначене — без значення, і без імені ти не вір мені».

«Людині не дано жодного іншого морального імперативу, окрім як берегти честь імені. Ім’я, що ним нарікається новонароджений — не лише ідентифікатор і перша сугестивна команда, але й уламок Слова, одне з віддзеркалень таємного Імені Бога. (Як наочні посередники вигадані різні святі зі своїми іменами й астральними функціями). Тому дбаючи про честь кожен свого імені, ми сповнюємо обітницю Всевишньому — славити Слово».

«Славити Слово» — основний слоґан людини розумної, втім я не про те.
Я про те, що знаючи все це, і ще багато дечого, ми не лише не вміємо наситити власну душу Заповітною радістю (радістю, до слова, — чи до Слова? — притаманною їй відпочатку; радістю, даною як іманентна властивість, як сама сутність душі; радістю, що ми її щомиті розмінюємо на нехитрі втіхи тілесної чи, сказати б, біологічної природи), але й не здатні керувати хімією власного мозку, масово узалежнюючись як від психоактивних суспільних практик (війни, релігії, секс, ігри, шоппінг, заппінг, соціальні мережі etc), так і від стимуляторів фармакологічного походження.  
Отже Френсіс Бекон збрехав: знання — не сила.
Knowledge itself is NOT power.
І несила силою самого знання звеселитися, бо у великій мудрості — бездна печалі.
І слабо слабкістю невідання та глупоти прозріти, бо радість ідіота — це лише пожиттєва інтоксикація сератоніном.
Тож пощо, нащо й звідки нам оте «відання»?
Для чого служать компетенція, ерудиція, обізнаність, якщо життя від них не робиться ані легше, ані краще, ані швидше, ані прозоріше, ані осмисленіше, ані — вибачте — щасливіше?

«Моє знання без віри — як повітряна куля без повітря. Можна до скону носити її за плечима, таргати на собі, латати, провітрювати, і так жодного разу й не здійнятися в небо.
Моє знання без віри — неужиткове як порожня посудина. Можна довіку дивуватися її формі, орнаменту, стирати з неї пилюку, грати нею в "бутилочку", можна навіть розбити її, так і не довідавшись, що суть кожної посудини — в її вмісті, бо лише наповнена вином пляшка є пляшкою вина, порожня ж є тільки незрозумілою скляною перепоною між простором зовнішнім і простором внутрішнім, які суть одне.
Знання лише утримує віру в певній формі, подібно як посудина утримує рідину. Своїми знаннями ми просто розфасовуємо живильну вологу віри в упакування окремих identity. 
Хтось виглядає як глечик молока, хтось — як кухоль пива, хтось — як склянка води, хтось — як горщик із нечистотами.
Тільки віра тут ні до чого. Вона — вода. Універсальна стихія, що все розчиняє, і все сполучає, і все живить, і все очищає, і все пам'ятає, і всюди проникає, і навіть не знати(!) навіщо проводить електрику. Без води, як підказує знання, життя немає; без віри, як підказує те ж таки знання, все — попіл, пісок, комічна пилюка.
Моє знання без ВІРи — це лише імоВІРність. Шанс на милість небесної гідропоніки. А також ВІРність. Безнадійна вірність невидимому, незнаному й непізнаваному».


P.S. Який ОВІР, цікаво, штампує візи ТУДИ?

Посилання | Прокоментувати {3} | | Flag