?

Log in

No account? Create an account

Marine One

грудень. 16-е, 2010 | 07:05 am

drumтиатрdrumтиатр


фото Олександра Населенко

Посилання | Прокоментувати |

до проблем вологості

грудень. 16-е, 2010 | 07:33 pm

sea water

   А сьогодні, соратники, я розповім вам про душу. Розкажу-покажу, скориставшись метафорою як стробоскопом, що вихоплюючи з мороку кадри т.зв. дійсності, насправді демонструє нам безліч дійсних реальностей, безкінечно схожих одна на одну, а все ж чужих і навіть несумісних. 

   (Отже:)  

   Багато хто, гуляючи узбережжям і визбируючи з піску відбраковані морем сувеніри — мушлі, водорості, скелети китів, — натрапляв на округлі камінчики відшліфованого скла. Найчастіше трапляються екземпляри темно-зеленого чи, як кажуть англійці, bottle green кольору. Що не дивно, адже всі ці самоцвіти походять із розбитих пляшок, що ними зайво наводнюють океан апологети пляшкової пошти. Дорогою до адресата скляні «конверти» часто б'ються, скручені сувоєм листи розмокають, розтріпуються, линяють і зазвичай ідуть на їжу неперебірливим мешканцям глибин. Скалки ж пляшок море спочатку ховає на дні, днями й ночами ретельно обтесуючи гострі краї, зрізуючи грані, розгладжуючи нерівності, стираючи рельєфи, і щойно згодом, упевнившись не лише в безпечності, а й в естетичній довершеності, викидає напівпрозорі яєчка нечитабельних послань на берег.

     Доля пляшок, загублених у морі, розтрощених стихією і перетворених природним рециклінгом на самоцвіти, вкотре засвідчує, що цінність будь-якої посудини — в її внутрішній порожнечі, котру можна наповнити, хоч вином, хоч піском, хоч словами. І цінність ця ніяк не корелюється з вартістю ювенільного морського ювелірництва, адже скляні камінці, на які ці пляшки перетворюються, позбавлені не лише порожнечі та здатності її утримувати, але й самої пам'яті про неї. (Це якщо не заглиблюватися в природу мінералів, не вдивлятись у пустоти кристалічних граток, і не розумувати над природою «порожніх» комірок усесвіту — а нам воно і ні до чого).

   ...але коли витягаєш зелене сонечко з піни морської, радіючи його прозорості, чистоті кольору, довершеності заокруглень і теплому внутрішньому сяйву; коли намагаєшся розгледіти крізь нього справжнє, небесне сонце; коли прокидається жага до безпритульних коштовностей, розсипаних уздовж узбережжя, доступних кожному охочому, — прозорий смарагд, висихаючи, тьмяніє, втрачає барву, блиск і здатність пропускати світло; ще мить — і в долоні залишається мутне, пришерхле й сліпе скельце, а ти з жалем усвідомлюєш, що коштовності ці залишаються коштовностями лише для підданих підводного царства, і тільки там їх можна вигідно обміняти на перли, ціпреї чи морських зірок, у твоєму ж сухопутному вимірі — це тільки бита тара, сміття; і тоді жаль (уперше пережитий ще в ранньому дитинстві) холодними сутінками огортає душу, про сутність якої можна сказати лише те...

  ... що вона є. А все, що є, можна принаймні описати.
     Тож уявімо, соратники, що водні товщі океану — це світло. Ба навіть Світло. Чи хай там навіть — Сяйво Божого Промислу. Словом, те, чого кожна душа прагне, та не кожна здобуває.  А кожне, відшліфоване морем скельце — це людина, що зі світла вийшла (дарвіністи твердять, ніби-то з води) і в світло повернеться, та за життя чомусь блукає спрагло у мороці власних страхів, бажань і надій.     І от світиться вона сяйвом Небесним, допоки в товщі вод (ув океані Світла) перебуває, а видобута на сушу, гасне, тьмяніє, шершавіє, миршавіє, і вже цілком незрозуміло, чому т.зв. життя, вважається безцінним даром, коли ціна цьому уламкові копійка, і навіть у пункті прийому склотари за нього не отримаєш нічого.
   Тож доведеться, мабуть, визнати, соратники, що душа — то не саме скельце і не його внутрішня структура, і вже напевно не його здатність затримувати на зовнішній поверхні вологу, а власне вода, яка його омиває, яка надає йому коштовності і яка так швидко висихає чи то на сонці, чи на вітрі — байдуже. Вода, кожна крапля якої має ті самі властивості, що й світовий океан. Або ж, як ми домовилися, — світло, кожен люмен якого є всім Світлом водночас.
   Перебуваючи в світлі ми ясніємо, відблискуємо, граємо барвами, як і належить створінням Божим.
   Позбавлені світла — втрачаємо не лише ювелірну вартість, але й спроможністю це світло крізь себе пропускати, опиняючись у предковічній пітьмі — і зовнішній, і внутрішній. Перетворюємося на скалки невідомого посуду, що невідомо коли умів утримувати в собі різні форми порожнечі. Стаємо предметом зацікавлення невибагливих археологів. Губимося поміж іншими, позбавленими життя камінцями. До речі: а що ж тоді життя? Невже та коротка мить, за яку скельце висихає, а душа випаровується з нас, аби пройшовши довгий шлях водообігу, піднятися до хмар, пролитися дощем і знову возз'єднатися зі стихією, що її породила?  
   Світло — до світла, попіл — до попелу.
   Може-може.
   Тільки ж чому тоді ми вважаємо, що народившись, живемо?
   Якщо метафора з водою й світлом виправдана, то справедливо було б визнати, що ми не живемо, а мертвіємо. А це вже гріх. Живі повинні жити. Мертвіти — доля мертв'яків. Як це? — запитання не до мене, бо то вже всьо, що нині велено було вам переказати, камаради.  

   І що далі? — запитаєте.  

   А далі я згорну ці аркуші сувоєм, запакую в порожню пляшку з-під Joni Walker'a (Greenbottle Label) і вкину у найближчу хвилю. Нехай камінчиками, на які Walker врешті-решт перетвориться, граються діти. Поки і ті, і ті не висохнуть до решти.

Посилання | Прокоментувати {4} |