?

Log in

No account? Create an account

uno, due, tre

листопад. 24-е, 2010 | 04:43 pm


uno, due, tre

...а якщо й бачиш себе на морському узбережжі, то хіба як тушу кита-самогубця, що викинувся на пісок з якогось хибного почуття суспільного обов'язку, в груповій, так би мовити, ідіосинкразії, коли на рахунок «три» чесно вистрибуєш у простір смертельної гравітації, а братани, хитро посміхаючись у китовий вус, пірнають углиб, залягають на дно, забувши настанови батька всіх ссавців про те, що єслі вмєстє пріхват рісовалі, то потом на вздєржку брать в натурє западло; втім, до братанів – жодних претензій, інстинкт зграї дбає про виживання виду, інстинкт же індивідуального самозбереження – ліберальний анахронізм, не більше, і от лежиш в пісках, розкладаєшся, сохнеш, чи то пак обсервуєш свою розплющену тяжінням тушу з висотної перспективи душі, що відлетіла і тепер ширяє поміж хмар небесним левіафаном, та згодом розумієш, що то не душа, а радше твої стереотипні очікування возносяться подобою астрального тіла, атмосферною проекцією водної сутності, душа-туша, туша-душа; а де ж ти сам? – постає невідомо перед ким дурне питання, бо вже ні «ти», ні «сам» не є, а є лише оця перспектива, точка огляду, нікому-не-належна, унітарна і пуста, котра, втім чутливо реагуючи на твої посмертні бажання, опускається нижче, і з висоти вже не пташиного, а земноводного польоту помічаєш безліч слідів на піску – екологи, рибалки, єговісти, роззяви, японські туристи, чайки, краби, мухи-мурахи – всі ті, хто зібрався на останню учту, бо інстинкт зграї вимагає пишних поминок, навіть якщо ти вже не першої свіжості труп, навіть якщо твоя біографія заплямована ідіотським суїцидом і повним нерозумінням законів суспільного устрою, навіть якщо ти безіменний, незідентифікований, невідомий солдат перманентної війни, зібраний з останків багатьох полеглих, бо суть поминальної учти – не споживання цих останків, не введення їх у повторний обіг (хоча рециклінг – одна з найміцніших ланок ланцюга харчування), а власне саме оце ритуальне тупцювання довкола праху, танці-шманці, що залишаючи по собі плетиво різнокаліберних слідів, залишають тобі останній шанс відчитати на піску своє ім'я, своє потаємне ім'я, що ним за життя ніхто так і не сподобився тебе назвати, і ось – опускаєшся ще нижче, вмикаєш максимальний zoom, змінюєш масштабну шкалу, занурюєшся в світ кристалів кварцу, з радістю усвідомлюючи, що плавати в пісках так само легко, як і в океані чи в небі, прослизаєш углиб кристалічних решіток – а довкола все сліди, сліди і вуглеводи – віднаходиш якусь закинуту, порожню секцію і думаєш, що от десь тут між випадковими атомами літію і кратками силікону можна перебути кілька місяців домашнього арешту, думаєш так, і вже майже заспокоюєшся, коли звідкілясь ізгори крізь могильні товщі долинає громовий голос небесного левіафана: який-такий арешт? які кратки? звідки літій і японці з крабами, шо ти гониш, брат? шо за пурга? треба просто встати і вийти, встати і вийти, встати і вийти, от і все, дарагой таваріщ юра, давай разом, давай-ка вмєстє, на счот, дапустім, «трі»...
Теги: , ,

Посилання | Прокоментувати {5} |