?

Log in

No account? Create an account

GOOD GOD CITY

жовтень. 2-е, 2010 | 01:53 pm

GOODGODCITY


«Алло! Ми тут розмовляємо з людьми на тему, що вони думають про Царство Боже.»
«Ви — це хто, і тут — це де?»
«Мене звати Клава, а мою подружку — Ніна. Ми тут розмовляємо з людьми на тему, що вони думають про Царство Боже. От люди в молитві Отче наш просять про Царство Боже. Як Ви думаєте, що вони мають на увазі?»
«Сестри. Клара і Зіна чи як вас там,» — якомога твердіше й виразніше кажу я. — «Мені глибоко байдуже, що люди думають про Царство Боже. Свою ж думку з цього приводу не бачу сенсу озвучувати в телефон».
«Що? Говоріть голосніше! Я вас погано чую!» — в саме вухо пульсує психоделічний клекіт Клави.
«Свою думку! Не бачу сенсу!!!» — верещу я і кидаю слухавку, забуваючи в розгубленні надати голосу переможних інтонацій.
«Нема нічого сумнішого, — писав Селінджер, — ніж коли кажеш у слухавку: я тебе кохаю, а по той бік дроту кричать: що-о? що ти скза-а-ав? я не чу-ую!»
«І не почуєш, — думаю я. — Бєспантовий разгавор, падруга. Ти нє спрашивала, я нє атвєчал».
Царство Боже... Царство Боже — це внутрішній талібан, це світ під повіками, це просто хімія мозку, та й усе. Навіть Августин, описуючи архітектоніку Граду Божого говорив власне про нейрофізіологічні аспекти віри (про психологію Віри він відсмалив у Одкровенні). Збудуй собі трон, збудуй довкола нього палац, довкола палацу — місто, довкола міста — царство, посади на трон бога (Бога), себто самого себе (Себе Самого) ото й і буде тобі царство Боже з Господом люблячим, всеблагим і всепрощаючим. І Собі Самому, і тобі дурному, і сотворінням по той бік повік.
По той бік повік, тобто зовні, по правді кажучи, — усе та ж хімія мозку, але з метою зав'язати комунікаційні реляції домовмося, брати і сестри, вважати одне одного реальними суб'єктами об'єктивності, рівновеликими одиницями мислячого планктону, рівноправними душами федерального права. Кожен бо схильний думати, що він є.
Кожен бо схильний думати, що він є, але оце «є» ніби й не існує, бо існує тимчасово, а для вічності, як відомо, тимчасовість — величина несуттєва. І тому оце «є» називають чомусь «життям» і відводять йому скількись там часу.
Для того, брати і сестри, щоб змайструвати собі — хай не трон — бодай табуретку в Саду, варто знати, що час — це комерційна вигадка годинникарів, метричний фантом (як і всі інші форми вимірювання будь-чого), обманка, розводка для лохів, себто для нас із вами.
Спокуса виміру, дорогі Лара і Фіма, — це і є та спокуса, про яку в отченаші проситься «не введи».
Чорні поділки лінійок, шкал і циферблатів — це той паркан, за яким ви не бачите ні свободи зовні, ані волі талібану з внутрішнього боку повік.
Стрілка годинника — шлагбаум, за який вам нізащо не перейти, якщо ви вирішили, ніби прожити — це як перебути, тупо перечекати, заки обіцяна вічність знову не поглине кожного своїми перманентно родовими водами. А перечекати — це ж не рай заробляти, можна й пересрати, це ж ненадовго — який там вік людський.
Тільки варто знати, подруги Зіта і Гіта, що іншої вічності у вас не буде, бо «вік» не вимірюється роками чи годинами, вік — це чоловік з внутрішнього боку повік, він вічний і безсмертний, як і Господь наш небесний, що сотворив кожного, сидячи inside на небесах кожного внутрішнього талібану, і кожного міста, і кожної душі, амінь.
Амінь, подружки Клава і Ніна, амінь, себто алло, тобто прийом: пєрвий-пєрвий, я втарой, канєц связі, і йдіть із Богом.
«Бєспантовий разгавор, брателло. Я нє спрашивала, ти нє атвєчал» — переможно інтонуючи каже Селінджер і кладе слухавку.
Теги:

Посилання | Прокоментувати {12} |