?

Log in

No account? Create an account

кіно. жінка класу вода-земля-повітря

вересень. 29-е, 2010 | 11:44 pm

KINO Камера рухлива, але без наворотів. Кадр перший: жінка в світлому плащі й світлих же полотняних штанах (ступні ховає трава) на краю стрімкої кручі. Круча над морем. Це зрозуміло й без демонстрації хвиль — особливості пейзажу промовисті. Крупний план вихоплює зміщене з центру кадру обличчя жінки, але воно не в фокусі. План потрібний лише аби зафіксувати різкий порив вітру: від нього липне до скронь волосся і звужується (розширюється) зрачок. Зрачок'с, дітки, званий також чоловічком. Отож чоловічок реагує на зміну, а в наступному кадрі жінка, незграбно змахнувши руками, зривається з кручі. Очевидно: вітер — не суїцид. Падіння цілком не кінематографічне, негарне, незугарне безглузде, можливо, ще й тому, що жінка, на відміну від каскадерів, не розмахує кінцівками, а по-спортивному групується і летить у прірву, як ембріон. Падає вона не у воду, а на камені, що виступають з води. Неприємний звук падіння на тлі цілковитої тиші — хвиль не чути. Крупним планом патьоки слизу, крові, мозкової субстанції. Натуралізм для тінейджерів і джокера. Недовгий, утім: патьоки слизу, крові і мозкової субстанції починають поводитися, ніби плавлене олово на розпеченій плиті — розтікаються кульками, групуються в озерця, парують. Процес подрібнення переважає тенденцію до злиття, і розпечені кульки, дедалі втрачаючи в розмірах, сипляться з пологого краю каменя просто в море. Там, здіймаючи хмару пари, вони утворюють вир, який розростаючись, утворює потужну лійку, що витягується по вертикалі, відкриваючи своєрідний тунель у глибінь. Коли розмір лійки сягає потрібного розміру, камера пірнає в неї і рухається повітряним тунелем всередині водяної товщі. Це подібно на екскурсію якимось aquaпарком-іхтіарієм. Чи, радше кунсткамерою. Бо мешканці цих морських глибин надто нагадують власне почвар, що їх виставляють у кунсткамерах — виловлені в кишківниках довжелезні глисти, зрощені геніталіями сіамські близнюки, п'ятиногі телята, триокі коти, а також василіски, монтикори, сирени та інша нечисть. Лише, на відміну від кунсткамери, усе це zoo живе — сіамські близнюки синхронно пливуть, телята помахують жабрами, сирени виділяють флуоресцентну отруту. Монтаж швидкий, кліповий. Картинка зеленувата, тьмяна, як на Свемі. Фрагменти почвар. Мінімум збоченської фантазії — усе найжахніше глядач придумує сам. Камера пришвидшує рух. Коли зміна кадрів робиться втомливою, горизонт подій перевертається, і вгорі щоразу виразніше мерехтить пляма рухливого світла: підйом. Коли погляд випірнає на поверхню — це майже макрозйомка: об'єктив заляпаний піною, ракурс із дна, зі стоку ванни, звідки щойно випустили воду. У ванні жінка. Можливо, та сама. Вона витирається великим рушником кольору піску. Яскраве, різке світло. Жодної еротики: камера надто макро, лише фрагменти поверхні мокрого тіла, які нагадують радше ландшафти, що їх руйнує велике бавовняне чудисько кольору піску. Жінка виходить з ванни. Кадр: ноги на білому килимку. Ступні невеликі, вузькі, зграбно складені пальці. Нігті обтяті зовсім коротко, педикюр без лаку. Жінка витирає ступні. Витирає також між пальцями. Рушник того самого кольору, але помітно менший. Далі камера рухається слід у слід за жінкою на рівні підлоги. Фіксує вологі сліди, що встигають випаровуватися, поки триває перехід об'єктиву від одного до іншого. Спочатку жінка ступає білими кахлями, далі йде шматок дерев'яної підлоги — нефарбовані стругані дошки, далі — трава, зовсім мокра трава: ноги майже по кісточки занурюються у воду, і коли жінка знову виходить на поверхню, вкриту білими кахлями, вона залишає вже цілком інші сліди. Кадр: жінка заварює чай. Чайник, увесь посуд, як і цілий інтер'єр кухні витримано в стилі high-tech. Жінка заливає окропом відразу три якихось пакетики в широкому горнятку. Видно, що вказівний палець на лівій руці в неї замотано пластиром. (Нігті обтяті зовсім коротко, манікюр без лаку). Пластир, мабуть, давно не змінювали — він не зовсім свіжий, один кутик трохи відклеївся, з нього звисає обстрапана нитка.  Наступний кадр: камера з-за спини бачить жінку, що сидить за столом і вимочує хворий палець в горнятку з чаєм. Пластир вона так і не зняла. Камера від'їжджає, і видно, що кухня десь сантиметрів на двадцять залита водою. Стіл і стілець поставлено на якісь ящики, паки з книжками, однак вода вже майже сягає ніг жінки і, можливо, продовжує підніматися. По підлозі під водою (вода чиста, зовсім прозора) — якісь кабелі, труби, мотлох, інструменти, шприци — всьо по правилах. І навіть шматок демонтованої бомби, з якої піднімаються у воді темні пасма мастила. Камера спускається нижче, пірнає в воду і зблизька розглядає все це добро. Цитат з Тарковського не уникнути. Є навіть золота акваріумна рибка, яка покусує нитку, що звисає з пластира, котрим обмотано опущений у рідину вказівний палець. Однак, коли об'єктив розвертається, видно, що кухня заповнена водою аж під стелю. Це не заважає жінці поводитися так само невимушено, як і раніше. Вона навіть примудряється, перебуваючи під водою, виливати чай у мийку. Струмінь рідини в спорідненій субстанції. Останніми з горнятка десантують пакетики, вони з повільністю потопельників осідають на дно мийки, волочачи за собою нитки з бірками, немов стропи парашутів. Об'єктив у швидкому zooмі вгризається в тіло найближчого пакетика і потрапляє в підземну діру. Він по-зміїному рухається тунелем, проминаючи бічні відгалуження комашиних ходів і нірок дрібних гризунів, чіпляючись за огризки корінців, що стирчать звідусіль. Це стрімкий хвилеподібний рух плазуна. Згодом траєкторія ускладнюється: до правих і лівих поворотів додаються віражі по вертикалі. Коли це вже надто починає скидатися на американські гірки, з'являються й вони — камера вилітає разом із візком у найвищу точку атракціону і звідти, пришвидшуючись, летить донизу. Загальний план: люди у візку. Склейка: бетонна стіна з діагональними чорно-жовтими смугами. Склейка: візок з пасажирами врізається в бар'єр. Склейка: тіла набитих соломою опудал з льоту розтрощуються об бетонну стіну з діагональними чорно-жовтими смугами. Склейка крупно: солома осипається з вертикальної поверхні. Склейка: камера від'їжджає і опиняється перед заскленою вітриною, за якою — зрізи геологічних порід. Може, це якийсь природничий музей. Без жодного звуку на склі вітрини з'являється кілька кульових пробоїн з павутинкою тріщин довкола. Секунд зо шість нічого не відбувається, а потім тріщини з неприродним хрускотом (звук, мабуть, згенерований цифрою) починають розростатися навсібіч, скло цілком вкривається сіткою тріщин і одну мить осипається на вкриту соломою підлогу. Не відразу й не одночасно — залежно віл щільності й дисперсності — починають осипатися з вітрини геологічні породи. Згодом це перетворюється на справжній селевий потік, який покриває і скло, і солому, продовжуючи розтікатися підлогою. Камера слідкує за краєм потоку. Край наближається до каналізаційної решітки, куди й зсипаються зразки грунтів. Знизу, з-під решітки дедалі яскравіше починає бити світло. Невдовзі воно набирає такої яскравості, що цілком засвічує картинку. Екран починає мерехтіти, як стробоскоп. За якийсь час мерехтіння набирає впорядкованості: напочатку око спроможне вирізнити пульсації чорних і білих вертикальних смуг, далі відбувається вимушена гра фантазії й уяви, далі — склейка: об'єктив роззирається, як довкола нього по колу бігає табун зебр. Картинка стилізовано документальна, як у Discovery. Камера піднімається вгору і на рівні аерозйомки, видно, що по землі колами різних діаметрів ходять усілякі звірі — кожен вид у своєму колі. Камера піднімається ще вище, і видно, що це острів. Може, земля обітована.  

Склейка: усміхнене обличчя жінки.

Склейка: кадр, подібний на початок — жінка над урвищем. Однак цього разу поруч із нею великий контейнер з металевої сітки. В ньому — грубо зшиті з грубого полотна, набиті соломою манекени. Жінка по одному викидає їх у море. Вони летять цілком кінематографічно і навіть розмахують кінцівками. Викинувши останнього, жінка спихає в урвище й контейнер. Контейнер падає на той сам камінь, що й жінка напочатку. Падає дном догори. Склейка: камера ізсередини контейнера робить повний оберт довкола. Зусібіч — сітка. Склейка: ракурс із-зовні. Контейнер порожній. Цікаво, хто ж із нього щойно дивився?  

Склейка:
порив вітру. Усміхнене обличчя жінки. .

P.S. Увесь цей час моїм обкуреним голосом повинен читатися якийсь закадровий текст, уже не пам'ятаю, який.

  

Посилання | Прокоментувати {5} |