?

Log in

No account? Create an account

ь о л о к о

вересень. 27-е, 2010 | 10:02 pm

moloko

«Бог захотів прикрасити землю і послав людин як прикрас безсмертного тіла. Людини перевершують тварини і світ за своїм розумом та розуму завдяк. Обробляючи справи Бога, людини прийшли в захоплення від них і пізнали джерела всього» — так кажуть ньюзмейкери з ящика, але я маю підстави їм не вірити. Перехоплюю запалений сірник з іншого кінця — аби згоріло все до решти. Справа не в екології і не в економії: прискіпливе спалення сірників — символічний акт убивства колишніх identity. Identity треба знищувати ретельніше за тарганів, безжальніше за грибок — достатньо однієї спори, щоб уся гігієна зійшла на пси, і паразити старих «я» заснували в тобі нову колонію, себто комуну, себто сквот. От-тож новий «я» перехоплюю сірник з обвугленого краю і даю йому догоріти до решти. Ще з одним, нуль сто сімдесят першим «я» покінчено. Наші абетки складаються з однієї літери. Власне з цієї. Все решта — декор, орнаменталістика, замилювання очей. «Абеве», — каже вчителька, як співає. «Йайа» — вторують діти і не брешуть. Електронні семпли Moloko булькають по верхах достоту, як селянське молоко в моєму шлунку. Молоко середньої жирності із синіх пакетів. «Я» новий додаю його до чаю. Покійний нуль сто сімдесят перший «я» доливав його в розчинну каву. Вже за це він заслуговував на смерть. Новий «я» іноді додаю до чорного, добре ферментованого чаю пелюстки дикої ружі, або гілочки малини. За це, мабуть, також доведеться горіти. Малина іноді псує весь смак — вона має запах плебейської самки. А добрий чай пахне землею — найкращою з дівок. А троянду дає мені мама — це якийсь такий запізнілий материнський бонус до основного генетичного матеріалу. Генотип у мами правильний. Завдяки йому, начорно ферметованому чаю і спаленим на чорно сірникам я збираюся до самого моменту склеювання ластів добути в доброму настрої та адекватній психіці, спроможним запліднювати найкращу з дівок сортовою морчібою і булькати разом із Moloko: «Day for night, day for night». Попіл сірникових лісів, ощасливлені незнайомці і скалічені родичі — ось що залишається позаду мене. Не залишається лише самого «мена»: мена нема, мене не є, я не ь: «я» — останній звук, за яким починаються ватяні сутінки і млосне молочне булькання шизофренії. Абетка закінчується. Закінчуються всі наявні літери «я», що їх у кожного має бути чи то за кількістю зубів, чи то за кількістю хромосом. Врешті, мабуть, без різниці, адже саме за зубами й хромосомами найчастіше відбувається наша посмертна ідентифікація. «Ми незнищимі, братове людини. Зуби і хромосоми — не відчутно замало. І кожни людинам гарантовано подібний слід у вічність. Возрадуватися!» — так непрадиво свідчу з ящика «я», ще відносно новий, але вже використаний на 2667 неіснуючих в абетці літер (включно з наявними в ній пробілами), а тому недостойний наступного закуру і, відповідно приречений на згорання в найближчому вогні. Коли найновіший «я» перехоплюватиме сірник з обгорілого краю, він зробить свій перший крок  у   ь о л о к о.

Посилання | Прокоментувати {3} |