?

Log in

No account? Create an account

ЛИЦЯ АЛІЦІЇ

березень. 31-е, 2010 | 10:43 am

Alice




Еля, Еліс, Аліція — ціла ця 4,5-літня limited good company живе, як і годиться, в дзеркалі.
Звісно LGC — не найточніше визначення, але й просто дівчинкою чи жінкою визнати всі ці еманації срібної амальгами важко.
Та й дзеркало не зовсім моє, і лазничка, до дверей якої його прикріплено, знаходиться в чужому помешканні, і саме помешкання чомусь масштабується суттєво східніше місця моєї звичної дислокації.
Дислокація Аліції — справа куди складніша, та справжня справа не в цьому.
Справа, мабуть, у дзеркалі: мало, що воно все праве змінює на ліве (не міняючи місцями гору й низ — очевидний доказ відсутності в нашому космосі вертикалей), то ще й уся його стилістика лівими сімдесятими відгонить і годі відігнути заокруглений край цього неочевидного паралелепіпеда, аби підглянути розвиток подій з наступної дзеркальної сторінки.
Отже, дзеркало, як уже мовилося, цього разу обрало форму неочевидного паралелепіпеда з антропоцетричними пропорціями й заокругленими кутами. Еля могла ввійти в нього і вийти, не згинаючись, навіть із наповненою гелієм кулькою, на якій сама ж гелевою ручкою накреслила кілька гачкуватих спіралей, запевняючи, що це раббіт, себто кролик, себто плейбой чи хтозна, хто там.
Who is it?

Next page.
(Насправді неживих дзеркал не існує. Все, що ми називаємо люстрами, свічадами, верцадлами, насправді — лабораторні зрізи наших тимчасово об'ємних 3D душ/туш, але менше з тим).
Сьогодні Еля проходить крізь неочевидний паралелепіпед, проходить і входить, не пригинаючись, разом із кулькою та неочевидним кроликом на ній. Кролика Еля випасає правою. В іншій правій руці вона тримає замусолений целофановий пакетик з двома пиріжками. Пиріжки в не найкращій формі. Я, здається, теж. Але Alice was beginning, і нема на то ради.
— And what is the use of a story, — каже вона — without pictures or conversation?
— Слухай, мала, — кажу я, — будуть тобі й малюнки і бла-бла, тільки дай мені хвилин зо 4-5 — я лише виллю на себе відро гарячої, а потім відро холодної води і ми впритул займемося твоїми пиріжками й іншими домашніми тваринами.
— Домашня тварина — це ти! — відрізає Еля майже без акценту і, відпускаючи кульку в задзеркальні небеса, продовжує ліпити латинкою. — May I help you?
— What a green mind? What a mean-green? — артикулюю, як можу. — Keep your snotty little handkerchief to yourself!
Еля регоче.
— What a snotty waiter! — вигукує вона, розкручуючи пакет із пиріжками, немов пращу.
«Не waiter, а writer», — думаю я, але мовчу: чого хотіти від дитини?
— Давай, ти будеш митися, а я тебе буду поливати, — каже дитина і дивиться на мене так, що я червонію (раптовий напад гіпертонії — таке трапляється).
Who is it?
No name.

І next page, зрозуміло, бо переповідати всі мої моралізаторські сентенції, викладені з недорікуватістю білінгви, нема сенсу. І взагалі тема з відрами — окрема тема. Гідравлічна.
А на наступній сторінці — наступна пиздувата пропозиція від Елі: «Would you like me to show me your ass?» — про таке навіть у них кажуть «pizzazz» — і цього разу я навіть не намагаюся пояснити, чому маленьким дівчаткам не слід заглядатися на зад старшого пана — несуттєво, waiter він, чи writer — навіть, якщо він двічі Гумберт, існують же, чорт забирай якісь межі і в найбезмежнішої ліберальності. Тому я видаю завчене «Oh dear! Oh dear! I shall be late!» і починаю роздягатися, маючи твердий намір до кінця шоу виштовхати малу збоченку назад у задзеркалля. Та позаяк Еля все ж не людина, а еманація амальгами, гама емалей і відблисків, так би мовити, виштовхати її можливо лише хитрими оптичними маніпуляціями.

Next page.
Будь-які двері слід відчиняти так, як перегортають сторінку.
Не кожні двері — сторінка, але кожна сторінка — magic door.
А двері чужої лазнички — навіть якщо замість них до одвірка прикріплено гуцульське пончо — це майже палітурка цілої книжки. А якщо двері справжні, на завісах, з клямкою, замком та ще й із дзеркалом (люстром, свічадом, верцадлом), то, вважай, magic door — ти сам, самозакохане, вухате, короткохвосте і плодюче чмо. Тому, коли ти скидаєш сорочку, вона падає тобі до ніг і шелестить:
— Well! After such a fall as this, I shall think nothing of tumbling down stairs!
— Заткайся, шмато! — виголошує Еля замість звиклого «shut up».
— Which certainly was not her before, — дещо розгублено шамкотить шмата і вмовкає.
— I shall be late, — правлю своєї я.
— Я була тут завжди! — вдоволено констатує Еля, і надкушує перший пиріжок, — А що це в тебе? — запитує, тицяючи масним пальчиком у медальйон на моїй шиї.
«Це такий натільний зашморг», — думаю я і кажу майже правду:
— This is the locket.
— А фто на дьому намадьовадий? — з напханим ротом питає Еля and very soon finished off the cake.
— Don't speak English! — втручаються штани, які я саме починаю розщіпати. — I don't know the meaning of half those long words, and, what's more, I don't believe you do either!
«Хвала Богові», — думаю я. — «Хрін би я це пояснив іноземною. Я й рідною не дуже знаю, що сказати».
Еля тим часом добуває з пакета другою лівою рукою другий лівий пиріжок і жує, на щастя, мовчки.
«Може, вона нарешті зменшиться, або збільшиться, або просто отруїться...»
— Zo pucking phat? — дожовуючи пиріжок, не змінюючись ні кількісно, ні якісно, мружиться крізь шкельце (!) годинника (!) Еля.
«Which certainly was not it before», — думаю я про годинник.
«Which certainly was not it before», — думає годинник про шкельце.
— Which certainly was not that before, — хором вторують із підлоги штани й сорочка.
— У тебе часом не залишилося чого в кишенях? — раптом запитує Еля.
— Only a thimble, — згадую я. — Але він дірявий. Себто з дірочками.
— А навіщо тобі дірявий наперсток? — знову мружиться Еля.
— It's my prize. Ліссен, бейб, коли довгими ночами вишиваєш хрестиком, щоб не заснути, іноді доводиться колоти себе в палець, для цього й дірочки. Крім того...
Я сподіваюся, що таке безпардонне гониво змусить Елю забути про медальйон чи принаймні перетворить цю квестію на риторичну, однак візуалка, як завжди, перемагає, & that is the question.
— То що в тебе там на шиї намальовано? — не дає собою маніпульнути мала, заодно відбираючи в мене наперсток і кидаючи його в пакет, де колись жирували пиріжки.
— Ну, як би це тобі пояснити... Це Діва Марія. По-вашому, здається, Virgin, коротше кажучи, Queen of Space.
— You should learn not to make personal remarks, it's very rude, — раптом вибухає Еля (а в дзеркалі, у загадці лускає наповнена гелієм кулька і загорається гало, схоже на місяць сонця).
— Та ні, ти не розумієш, тут інше...
— Come, we shall have some fun now! Я люблю все інше.
— Ні, ну ти просто про це ще не думала... і ні з ким про не розмовляла... ще не час...
— Perhaps not, but I know I have to beat time, — підморгує крізь шкельце годинника Еля.
— От же вперте мале! Слухай, коротше, була собі дівчина, звали Марією, і от якось, перечитавши книгу дзеркал і знайшовши в ньому ім'я (а ти мусиш знати, що книга дзеркал містить лише одне ім'я і безліч малюнків), вона зрозуміла, що вагітна, ну, себто, що вона повинна народити дитину... от... ну і народила... хлопчика... але прикол у тому, що вона залишилася дівчиною, ставши матір'ю. Така от чудесна історія.
— Я чула про це, — несподівано просто каже Еля. — Так, так, я чула цю історію. То в неї що, не було чоловіка?
Ну, блін, таке мале, а вже переймається матримоніальними проблемами.
— Who is this? — питає Queen of Space.

Next page. А час і далі недоконаний.
«And who are these?» — розгублено думає Queen of Space, поступово втрачаючи до всіх інтерес.
З кранів нарешті починає текти.
Я набираю відро гарячої і відро холодної води.
Розщіпаю ланцюжок і знімаю місяць сонця з грудей.
Правицею тричі хрещуся.
Іншою правою закручую крани.
Оце, мабуть і все.

«Get to your places!» — каже моя королева, підбирає з підлоги одяг, перегортає останні двері магічного дзеркала і не зникає. «May I help you?» — запитую я.
Maybe May be, so get to your places.

Посилання | Прокоментувати {7} |