?

Log in

No account? Create an account

АТРАКЦІЯ

березень. 17-е, 2010 | 08:47 pm

АТРАКЦІЯ

«Ось — коридор, ось — двері, ось — ключі, і на тобі eagle на трамвай», — казали ті, хто тобою опікувався, ті, що мали б відповідати за тебе, та не відповіли ні тобі, ані навіть собі, в кожному разі жодного разу ти не почув ані ствердного «ні», ані запитального «так», а все, що вдалося почути, було таким же лукавим, як і обіцяне щастя трамвайної подорожі.
 

Фішка не в тому, що всі ключі фальшиві (прикинь! абсолютно всі, всі до одного), а в тому, що й двері виявилися несправжніми, намальованими на стінах (прокресленими крейдою з різним ступенем недбальства й мінімалізму), і коридор — як з'ясувалося — не коридор, а лабіринт, спроектований за всіма канонами внутрішньої геометрії, твоєї внутрішньої геометрії, малий.

А отже — строга орієнтація на меридіани й паралелі, дотримання кута нахилу земної осі (з урахуванням сезонних заворушень, магнітних аномалій, падіння дао якогось Джонса та іншої геополітичної байди);
а отже — кути лише неевклідові;
функції — лише невиліковно логарифмічні;
імовірність — фіфті-фіфті.

Лабіринт — такий атракціон, де кожен шукає своє тавро, йдучи по мінах. Дехто називає це пошуками мінотавра, дехто заглибленням у власне ego (мінітавро), хтось узагалі переконаний, ніби лабіринт — тунель, у кінці якого ховається світло.

Опікуни брешуть, малий. Світло не ховається. Бо куди ж йому ховатися від самого себе?

Ховаються сутінки, ховається пліснява, ховаються мохи й лишаї — всі ті, кого у світлі цікавить лише ультрафіолет, продукування хлорофілу чи ефект засмаги.
Ховаються намальовані в тінистих нішах двері й підказки, вишкрябані піонерами-героями в найтемніших закапелках андеграунду.
Ховаються від старих-заборон-на-свіжоспечених-богів нові неофіти.
Ховаються й боги — і ті, цілком перетерміновані та підреставровані (дехто, щоправда, лише з перебитими датами, коротше, хто де), і ті, що відбули курси підвищення кваліфікації, і ті, котрі ще не отримали реєстраційних посвідчень. А тобі кажуть іти від одного до другого, призбируючи на старість довідки та бонуси.

Опікуни брешуть, малий. Не буває стільки богів. І не вони роздають бонуси.

Все, що може цей легіон галімих големів — це втуляти обгортки від жуйок, та кабалістичні метеопрогнози, за допомогою яких, малий, такі големи ліпляться й оживляються.
Тобою.

Себто ти їх сам ліпиш, сам оживляєш, а потім сам до них молишся, у них же купуючи принагідно брошурки з големології, дороговкази і наліпки на холодильник. І як, скажи, на це реагувати безтілесному й безіменному Господу? Мабуть, Він або в перманентному ахуї. або Його любов — це щось зовсім інше, ніж те, чому тебе навчили големи-опікуни. Інакше як пояснити, що відпочатку... ні, краще так: від Початку... ну, карочє, чого, тіпа, така кругом байда, карочє, і тіпа, реальні тіки цирк і бабки, лавандос і клоуни, бабки, тіпа платять тіки клоунам, карочє, но хліб наш насущний, тіпа, тоже тіки клоуни роздають, хуйзна, скіки можна ржати над рижими і вішати в ю-трубі прікольні, тіпа, відахи, де нежирні козли і масні дівахи іграють у бутилочку, швиряються, карочє, тортами і фоткають домашніх дітей, свійських свиней і диких добєрманов, карочє, і фішка не в тому...

Фішка в тому малий, що поки ти голий, босий і дурний, ти ще здатен бачити.

Тому, не знаючи всього, про що я тут із повним незнанням говорив, ти робиш єдино правильний — бо хімічний — вибір:
ти не витрачаєш свій стартовий eagle на трамвай (на біса в лабіринті трамваї?);
ти не кидаєш його в турнікети (на дідька лабіринтові шлагбауми?);
і не вкладаєш у монетозбірник повії-жебрачки (why not, до речі?);
ти докуповуєш до фальшивих ключів цілком не фальшивий hotel «California», бо якщо твій дім — лабіринт, то кращого житла від готелю годі шукати, а серед готелів найкращий саме цей, саме він, тобто вона — ця каліфорнійська халупа (збудована ще в 70-х, здається, комуною напівпритомних хіпарів), що перебувши перше бурхливе десятиліття розквіту-занепаду, перетворилася спочатку на гостел для університетських лібералів, а згодом — на цілком тривіальний придорожній мотель, куди зазвичай вирулюють дебільні далекобійники чи прибацані моторизовані шоппери, а про дух старого сквоту нагадував лише дах з попартовим неоном «California», який уже давно висвічував далеко не всі літери, пропонуючи щось на кшталт ...ali for..., та растаманська шапочка прибиральниці на прізвисько мама Раста — матінці було вже за шістдесят, і вона залишалася єдиною з сімдесятих, хто не подався продавати право кидатися тортами.

З ідеалів юності вона зрадила лише сексуальну неперебірливість та зневажання гігієни, тож тепер у санітарному сенсі готель «California» міг дати фору будь-якому п'ятизірковику (domestos, domestos, ще раз доместос і жодного placement), а сама мама Раста давала фору лише тим далекобійникам і шопперам, у котрих, якщо не в очах, то бодай на вітровому склі ще вдавалося розгледіти відблиск справжніх каліфорнійських зірок — не тих, які малюють на готелях і пляшках, а справжніх зірок небесних, understand? — під якими — пригадуєш, малий — під якими ми з Георгом, — тебе ж тоді звали Георгієм, правда, малий? — бо про своє колишнє ім'я я вже й сама себе не наважуся запитати — отже це ми з тобою, Георгію, кохалися тоді просто на піску, це доволі незручно, ну, ти розумієш, та нам усе було по барабану, ми тоді саме зібрали перший урожай, і цей самосійний outdoor ліпив не згірше сортового амстердама, і ми кохалися з тобою на такому піску і на такому обкурі, малий, що два наші лабіринти зрослися в один, аж рухатися ним було вже цілком неможливо, ти мусиш пам'ятаєш це, зараза, не знаю, що ти розглядав там у піску, мабуть рахував кристали кварцу, та я дивилася в небо, Георгію, і це було григоріанське небо — зірки не спалахували в ньому щомиті, як заведено в цирку, а просто і рівно світили згори тож було видно, що вони — не лампочки, розвішані серед глупої ночі, а згустки радості в безмежному океані світла, пам'ятаєш, малий, ти повинен це пам'ятати, адже світло — єдине, що не забувається, і якщо ти справді бодай щось здатен згадати, то, мабуть, догребеш таки врешті до центру свого атракціону, а там, — кажу тобі, бо знаю — не міни і не мінотаври, і навіть не дзеркало — ненавиджу ці пафосно-пінкфлойдо-борхесівські метафори — а просто місце, звідки видно все довкола, просто видноколо, яке не затулить жодна стіна, бо весь прикол, Георгію, в тому, що стіни твого лабіринту — назви його хоч як — також мальовані, і пейзажі на цих стінах, і вікна в стінах, і пейзажі за вікнами, і стіни у пейзажах — усе це просто жах, сутий мальований жах — зате звідти, куди ти йдеш, лише звідти — кажу, бо знаю — можна побачити те, що бачила я, нікуди не рушаючи — воду, світло, спокій, і береги далекі так, щоб замість бажання подорожувати породжувати тиху ностальгію — хоча все це насправді зовсім несуттєво, бо й до центру лабіринту не конче пхатися, ціле життя пробиваючи чолом декорації, — достатньо лише знати про його існування, і про те, що місце, звідки видно все, знаходиться в тобі, малий — а жодних інших місць узагалі немає — все це вибрики нашої власної хімії, яку ми з механізму буття перетворили на популярну механіку — хімія, на відміну від її Творця, помилок не прощає, зате винагороджує нерозчинним осадом знань і пам'яті — і знаєш, що я досьогодні пам'ятаю, Георгію? — тепер, коли моя власна хімія помщається мені гормонами, холестерином, доместосом і плейсментом — по-справжньому я пам'ятаю не пісок, і не зірки, а той вечір біля вогнища, коли ти ще не знаючи мого імені, взяв мене за руку і повів від вогню — я думала, ми йдемо до будинку — тоді на фасаді ще світилося ціле слово «California» — куди дівається сенс слів, коли гаснуть літери, Георгію? — однак ти зупинився, і якось дуже тихо й ніжно, аж ніби по-братськи почав цілувати моє волосся, очі, руки, і я вже не пригадую, що ще, і я вже не пригадую, вирушили ми кудись того вечора, чи так і залишилися поміж вогнем і домом, мабуть, таки залишилися, і тому це єдине, що залишилося зі мною, малий, що залишилося від мене, любий, та й від тебе теж, але все це зовсім не так сумно, як думають ті, хто харчується, кидаючись тортами — це зовсім навпаки, це навіть краще, ніж покликані викликати ностальгію далекі береги, бо коли в нашому Слові — хоч як його вимовляй — згасне остання літера, наші лабіринти знову зіллються в один, і ми увійдемо одне в одного так, як ніхто раніше, і я виламаю з твоєї клавіатури клавіші enter, а ти з моєї — escape, і це буде, це буде... гей, малий, куди ти преш, брателло, камбек мазафакер, я щойно підлогу помила, вернися хоч копита повитирай, і взагалі протри баньки — хіба не бачив на дверях «closed»? Давай, давай, гуляй, приходь завтра, любове моя, — сьогодні в лабіринті санітарний день.

Посилання | Прокоментувати {3} |