?

Log in

No account? Create an account

силіконова сіль

лютий. 1-е, 2010 | 05:32 pm

силікон


   На мої легені не претендують мільйони — так... яких пару сотень, може, який легіон, а чи й просто легінь на ім'я дівоче Йона або юнка з хлопчачим іменем Йон.
   Та й скільки там у людини тих легенів — одна ліва, одна права (обидві вже юзані), ну, і за плечима запасний балон.
   Але в майстра заплічних справ своя правда, і своя лівизна у майстра-шульги, і зриває від тих правд дах, і втікає від тих злив сон, і залітають зліва іволги-сови.

   А ріка абсолюту — хай то «урал», «десна» чи «волга» — це як ровер, куплений за невідому валюту: пливеш коротко — педалі крутиш довго. На хріна мені такий rover — ні land, ні water...
   
   Мені б краще тихий сквот на узгір'ї, кований ковчег, трав'яний фарватер, і щоб у кожного свій ватер-клозет, і свій трон благодаті на подвір'ї, і ранкове горнятко, і вечірній пінцет, і нічні молитви й опівнічні повір'я...
   Ну, коротше, такий політконкретний едем, у якому і про коректність забуто, і забито на все. Але мед, дим, дзен, щемкий дух польотів і партитур, аромати арніки, рути, амбри, срібний полиск ртуті, мускусний дух зрілості і легка, ніби пух, чиясь тілосніжна юнь минула — усе це мов інь і янь, мов пепсі-і-кола нині і прісно бадьориться, піниться, бульбашками сходить (є підозри, що це кисень)...

   І от коли зацвітуть довкола субтропічні стокротки, коли співпадуть і ніч-X, і день-Y, і зійде новий Z-сезон, коли здитинілий Йона повернеться з довколосвітнього плавання по бозна-чиїх жовчних протоках, до нашого дому приб'ється (мов ікона до стіни) жовто-гаряча дівчина з хлопчачим іменем Йон.
   
   І ми віддамо їй усе.
   Себто time, space and joy.
   Тобто час, місце і метод.
   Ми все складемо до її ніг. Включно з нашими головами.
  Та вона не візьме нічого. Не зуміє. А, може, не зможе. Просто залишиться з нами.
   І переверне все з ніг на голову — і наші голови, і свої кінцівки, аж вкінці почнеться такий двіж, що боронь, Боже.
   І сквот задрижить устократ усіма своїми серцями-клапанами, легенями-дівайсами, задвигтить, заведеться, заторохтить, чаду напустить, піддасть газу, розворушиться, ламанеться, але не зламається, з місця зрушить, і ми знову з ріки абсолюту шубовснемо в такий же океан (кожен зі своєї ріки у власний океан) і попливемо, як і належиться справжньому ковчегу, бадьорячком-морячком по-собачому, піднявши по азимуту носи, навсібіч розбризкуючи воду і сіль, виловлюючи бонуси, вигрібаючи з Zони. І закінчиться тремор. Бо нас тоді вже буде кожного по парі — ми і вона, він і вина, сіль і ікона, я і не-я, Йон і Йона.

   Така, приблизно, схема.
   Така перспектива.

   А виглядатиме, це, звісно, по-іншому: у неба ж свої об'єктиви. Просто щоранку вона куритиме на спільній кухні спільний «житан» із жерстяної банки, варитиме чай-й-й і готуватиме спільні сніданки — незначні, на перший погляд, корективи, нічого, як кажуть, особистого, only personal Jesus.
   І навіть усі ці ліптоновські лейбочки, що суцвіттями звисатимуть із чайника, переповненого пакетиками з ендорфінами, усі ці сушені гілочки, перетерте на порох листя й віджилі своє ягоди ожини, розкидані по підлозі, розхлюпане молоко — ти трактуватимеш привітно. Як несмертельний вітальний вірус. Як караоке для ока.
   Однак коли вона візьметься за сніданок, коли порозкладає на всіх іще не зайнятих горизонталях червоний перець і помідори — і ти побачиш, як із вправністю живодера вона-Йон здирає з овочів шкірку, навіть не ошпарюючи їх (а при цьому говорить, говорить), як розчленовує печеристі тіла перців, розкладаючи обрубки, ніби механік деталі, — коли вся ваша спільна кухня, включно з житановою жерстю, заповниться кривавими шматками біомаси, і висохнуть крани, і спорожніють кухлі, а далі почнеться жерсть як така, ти усвідомиш, що нею-Йоною керує не голод і не жадоба помсти, а проста любов до червоного, до simple red, а, може, навіть, до simple mind, і коли simple red змішається із simple mind на закіптюженій циганській пательні, і весь цей пательний мікс зашкварчить, зійде піною, випустить пару, а потім вгомониться і лише попахкуватиме гіркавими хмарками red hot chilli peppers, ти раптом усвідомиш, що прописка в твоєму техпаспорті — це жерло вулкана, невеликого, майже домашнього вулкана, бо ж кожен порядний сквот повинен володіти власним вулканом, isn't it?

   І нехай тут замість лави — гойдалка в саду, а замість магми — кожному своє (кому Magnum 19-го, чи що, калібру, кому напівпорожня туба Magne-B6, кому магнето від мотоцика «Урал»), нехай тут не сірка, і не сірководень, а якісь рожеві родові води, і нехай навіть це ніяке не жерло вулкана, а звичайна халупа де-небудь на Балканах, проте саме тут space і time, і тільки тут job – це joy, а радість — і метод, і місце, і час, бо тут ніхто не мусить робити того, до чого серце не лежить, бо серця тут лежать розпанахані на всіх горизонталях, вертикалі натомість ростуть лише вгору (до Бога?), а тутешні Йон і Йона знають, що можуть молитися одне до одного як до Себе Самого, бо кожен, хто народив у собі персонального Ісуса, вартий богородиці-діви й отче-наша, а навіть той, хто нікого не породив, заслуговує господи-ісусе-христе-змилуйся, бо не в заслугах справа й не у вартостях, а кристаликах солі, які проступають на місці, де точилися сльози з репринтної (анілін, аніме) ікони...

   ...і тому душа моя, пілотована чи то він-Йоною, чи то вона-Йоною, сумирно сплановує на розпечене плато циганської пательні, всіяне залишками пересмаженої крові, що проростала з-під землі впродовж цілої історії (на щастя, історія закінчується, тож даймо мертв'якам волю ховати своїх мервих, а собі даймо волю живити свої животи життям)...
   ...і тому тіло моє радо приймає дари чорноземні й небо-небесні...
   ...а сам я вмовкаю, беручись за пурпурове причастя (важко розмовляти, жуючи), сказано бо: не Enter оскверняє уста людини, а Esc...

Посилання | Прокоментувати {3} |