?

Log in

No account? Create an account

ЗОРЯ ЗАРИ

травень. 5-е, 2009 | 09:21 am




Земний свій шлях відплазувавши до середини, я залишався дрібним служкою суспільних ковенцій і був свято переконаний, що дні діляться на свята і будні, суще — на добро і зло, а сущі — на світлих і темних.
(А ще я думав, що суші бувають першої і другої свіжості, а моря — чорні і білі).
Ясна річ, як кожен прихильник світлих речей, я прагнув свят, добра і світла, цілеспрямовано рухаючись туди, де все це добро — як запевняли рекламні євангелія — було не лише в достатку, а й за промоційними цінами.

Усі дороговкази свідчили про те, що я на самоцінному шляху, однак свята і вихідні дні все частіше переносилися на дати, яких не було в календарі, періодичні відімкнення світла поступово замінили зміну ночі і дня, а кількість темних (з лампадками, свічечками й галогенними іконками) стала співмірною із загальною кількістю населення.

Сонце за таких обставин було утилізоване, поділене по справедливості між усіма, і тепер його можна було бачити на кожному перехресті в підморгуваннях жовтих світлофорів. Закономірно, перехрестя залишалися некерованими, закон і міра — канонізованими, рух у всіх напрямках — вільним. Однак куди б не звернув, дороговкази вітали стереотипним слоганом: «Welcome to the route 666».

Зрозуміло, що в ході цього шоппінг-туру, замість засніжених вершин я постійно потрапляв у якісь глухі завулки, ночував на захаращених антресолях, у громадських вбиральнях, а прокидався взагалі невідомо де.
Якось прийшовши до тями (вірніше, коли тяма прийшла до мене) я побачив себе в чужому засцяному під'їзді з розбитою лампочкою і комплектною відсутністю дверей. Останній спалах запальнички (на що пішли всі дотихчасові запаси виснажливих прозрінь) небагато прояснив. Хіба таке: те, що в мороці видалося мені табличкою «Свєта — нєт», у сутінках виявилося грубо прошкрябаним графіті «Свєта + Тьома = любов». А те, що я навпомацки сприйняв за вихід — ґратчастою загорожею ліфта. Ліфт, звісно, не працював, бодун міцнів, і танки наші стали.
«Господи, ну чому до Тебе завше потрібно пердолити пішки?» — поремствував я і скочив у шахту ліфта. Туди, де за моїми розрахунками, знаходився внутрішній дагестан.

Тут, аби закінчити цей ліричний вступ і перейти до Зорі Зари, мушу зробити ліричний відступ.

Те, що Бог любить усіх і всіх спасе, тепер відомо навіть нам, людям. Але ми продовжуємо просити в Нього світла, добра і свят, дивуючись, чому так довго не дає.
Ну, по-перше, все давно вже дав;
по-друге, нічого крім світлих добрих свят у Нього й не було;
а по-третє, ми завжди переформатовуємо молитву на заяву до начальника ЖЕКу, де в анекдотичній формі, з орфографічними помилками вимагаємо:
а) зниження тарифів на електропостачання й освітлення;
б) пільгового проїзду в ліфтах;
в) безперервної гуманітарної допомоги.
Ну, от і все. Якщо наш Бог — начальник житлово-експлуатаційної контори, то світ наш — законно-мірно засцяний під'їзд, а релігій у нас усього дві: «Свєта — нєт» і «Тьома — лох». І вдупубачення.

Роки поневірянь по санаторіях внутрішнього дагестану нічого мені не дали. Я просто перестав розрізняти день і ніч, кров і вино, чоловіків і жінок. А коли мені вперше зняли з очей бандаж, я відразу осоловів і осліп, тому що ні довкола, ні всередині не було нічого, крім тихого, лагідного сяйва, і очі виявилися непотрібними — у Божому саду нема на що дивитися.

Звісно, довго пробути сліпо-святим мені не вдалося, зате тепер я ношу найчорніші окуляри (подарунок знайомого електрозварника), крізь які дещо таки вдається розгледіти. Наприклад стрімкий і абсолютно непередбачуваний злет Зари Тлустої, відомий з хронік як Зоря Зари. Хроніки ці загальнодоступні, тому наведу лише декілька маловідомих фактів.
(Пожерши всю доступну падлину світу, Зара Тлуста з інерції поглинання ковтнула саму себе і її вивернуло так, що стали помітні добре угноєні поля, і на цих полях так рясно зародила полуниця сорту Forever, що Зара Тлуста перестала харчуватися людьми й сама стала окрасою їхнього столу)
Отже — факти.

1. Коли Зарі Тлустій минуло тридцять, покинула вона свою батьківщину і озеро своєї батьківщини, і зійшла з гір у пустелю людей. Там тішилася вона духом своїм та самотністю десять років, і її це не гнітило. Та зрештою знудилося її серце, і якось прокинувшись опівночі, стала вона перед місяцем сонця і запитала його:
— О, мале світило! Чи здобуло б ти спокій, якби не мало кому світити?
Не володіючи вокабулярним апаратом, місяць сонця промовчав, але поверхнею калюжі, в якій він віддзеркалювався, пройшли брижі, і Зара Тлуста засоромилася вперше.

2. Дивилася Зара Тлуста на людей і дивувалася: людина — це ж не линва між початком і кінцем, чому ж тоді усі так дружно зависають над прірвою і дозволяють розгулювати по собі якимось канатохідцям?
І відповідали люди, що як не висітимуть вони над прірвою, то їхні канатохідці попадають у неї.
Тоді замислилася Зара Тлуста над тим, що людина — це ж не піхви меча, чому ж тоді всі так завзято ковтають рапіри, ножі та інші гості предмети?
І відповідали люди, що це тимчасово, бо в їхніх шаблековтачів гастрит і виразка, і якщо їм не допомогти ковтати, гострі предмети невдовзі переповнять світ.
І ще раз запитала Зара Тлуста: людина — це ж не корм для хом'ячків, чому ж ви, люди, позамикалися в клітках, де годують диких звірів?
І відповіли люди, що їхні звірі — це їхні душі, а якщо душам не дати крові і м'яса, вони ніколи не стануть плоттю.
Роззирнувшись довкола, не побачила Зара Тлуста ні канатохідців, ані шаблековтачів, ані диких звірів, і засоромилася вдруге.

3. І ще раз подивилася Зара Тлуста на людей і сказала до серця свого: «Стоять собі, не радіють. Не розуміють себе, слова їхні — не для їхніх вух, талани їхні — не про їхню долю, і окуляри їхні всуціль рожеві. Як же зробити їх щасливими, коли немає в мене лопати, щоб закопати їх, немає цвяхів, аби попробивати їхні зіниці, нема трави, аби викурити з них моральні засади».
І згадавши про моральні засади, засоромилася Зара Тлуста втретє, бо нема нічого аморальнішого за мораль.

Ці три маловідомі факти нічого не додають до історії Зари Тлустої, але, сподіваюся, допоможуть зрозуміти, чому Зоря Зари виявилася такою короткою. Хоча, по суті, триває донині, бо як і всі інші зорі, Зоря Зари споконвічна й непроминальна.
Зара Тлуста виявилася єдиним вісником, чиї звістки всі без винятку були запитаннями. Зрозуміло, на жодне з них вона не отримала відповіді. А люди потрактували її як злого екзаменатора, прокляли і вигнали з пустелі.
Так згасла Зоря Зари, а сама Зара Тлуста знову оніміла і стала звичайною людиною-мистецтвознавцем.

Весь її зафіксований хроніками досвід, навіть досвід пожирання падлини нічого не дав мирянам. Мирянам узагалі нічого не дають чужі досвіди, одкровення і жж-пророцтва. Найкращі з них здатні хіба читати написи на стінах. Можливо, тому Зара Тлуста ходить чужими під'їздами і вишкрябує, здираючи в кров нігті: «Свєта+Тьома=любов»

Мені нічого додати до цієї мудрості.
Тому за прикладом Зари Тлустої я німію, глухну, вмовкаю.
Звісно крізь свої чорні окуляри я бачу ще дещо, крім Зорі Зари.
Але нікому про це не скажу.

Посилання | Прокоментувати {1} |