?

Log in

No account? Create an account

ХІПХОП

травень. 4-е, 2009 | 11:04 am




В принципі, вже час звістувати, піплу мізки парити, хоча, звісно, ну його в баню.
В принципі, це місія віщого коня, але кінь зіржавів — карусельне опудало, викрадене румунськими циганами. Попіл, попіл...
Я і сам заіржав би, бо не так народ випередити, як попередити паніку: мобілізація — стоматологія механізму опору.
Механізм опирається техогляду. В коробці — вата, в міксері — вата, трансмісія — ватяна, і магнето не видасть більше десятка ват.
Ну, нехай не всіх, ну, бодай дружбачків-братчиків урятувати та з десяток сестер розбудити.
Обійняти, підняти, дати раду і звіт попервах, а потім — вістувати, згорнути банк, порадіти, накурити, далі — пересортувати, стартувати і линяти нах.
У мене ж там уже все давно готово: катакомби, бомби, запаси води, іприту... цілий підпільний обком з агітацією. Все там у мене є, навіть «мене, текел, фарес» усіма мовами світу. Хоча переважно на івриті.
Але ситуація гнила, як не крути — ні коня, ні Олега, ні санепідемстанції.
І зерно Юрія проростає з протилежного боку гори трилистником якогось Євстахія: я не в шоці, я просто в áхуї.
Ні коня, ні ікони... ну, це таке — згодиться дзеркало і яка-небудь дощечка вербовая: осідлав і — гайда до раю.
Суха сакури гілка, недопите саке — все, що залишилося від попереднього самурая.
Скачу на дощечці, іржу галябардою, до дзеркала молюся. Коротше, тренуюся.
Десь у мене повинна була бути чи то астролябія, чи то алебарда. Та й військовий квиток десь валявся (це така книжечка відривних бонусів).
Відірватися би по-чорному, підірвати б усіх, навіть тих, кому по барабану. Але місіонерів зазвичай душить не жаба, а сміх. Ну, бо смішно, коли ти на дощечці мостишся, а жаба десь там — у тумані.
Наводити мости, підривати колії — це якась партизанщина, шняга, не місія.
Врятувати б нехай одну, але витягти, на ноги поставити, признатися: «I Miss You».
Вона так любить життя — через це на неї так любо дивитися.
Вона вміє говорити (таке трапляється), і вміє слухати (про таке навіть не мріється).
Вона знає ціну словам, вона сама їх складає, майструє — не лише баби базарні базар фільтрують, не лише у фільтраційних таборах проростають Євстахії з Юріїв.
Ну, але що? — мої лінзи-приціли збито, мої фільтри-легені геть просмолені, і карусельний кінь не б'є іржавим копитом, і Олег знову на якихось голандських гастролях.
А вона — як вона: найкраща з усіх можливих моделей для майстрів старої дати. Тих майстрів уже нема, та скульптури її тіла вимальовує кожна ніч, кожен день, і навіть промінь рентген-апарата.
Немає в мене її фото. Лише флюорографія та енцефалограма. І аналіз крові на простирадлі. Простирадло піде на хоругви, решта — в архіви постраждалих.
Прости мені, сестро, просто і радо. Адже ми, на щастя, не друзі й, на жаль, не коханці (бо яке там кохання з флюорограмою, бо яка там, сонце, дружба під стронцієм — піврозпад короткий, практично, немає шансів).
Але вона так любить жити попри всі алергії, анемії, нежить. Щоденники її віз, декларації митні колекціонують інженери генні. Я розумію цих колекціонерів. Цю нечисть, цих майбутніх геніїв.
Вона теж геніальна — не боїться виступати в цирку. Хоча, який це вже цирк, коли під відкритим небом... коли на межі чотирьох чи п'яти державних утворень...
Вона жонглює печінками, нирками, балансує в зонах duty free, і в якихось інших, стрьомних зонах. А якщо й зривається, то летить угору, ну, туди, під купол, де небеса акробатів. І звідти її слова відфільтровані падають іноді дощем, іноді пухом, іноді інтернаціональним матом.
Інтернаціонал савани — її звіринець. Вона оперує інстинктами, тваринними снами, нервами. Найчастіше за нею гребуть павіани. Хоча трапляються і зебри, і зубри, і навіть тигри з левами.
Вона любить майже усіх чоловіків, бо й вони її люблять майже без винятку.
А от з жінками не склалося — у жінок свої розклади, не врубаєшся, хто винен, хто не винен тут.
Вона б їх усіх подружила.
В сенсі — всіх цих чоловіків з їхніми жінками.
Але це хіба треба бути багатожильною, принаймні життя зо два не завадило б.
А вона так любить жити своїм першим, своїм останнім, своїм одним. Одним днем, однією темою. Хоча для певності — від себе скажу — було б незле, щоб ця любов була б хоч трохи взаємною. Бо виходить так: вона любить життя, а її подруги, наприклад, вважають її життя пересраним борщем. Ну, подружки гальмують. У них що не роман, то відкат. А в неї все на купу — обломи, облоги і пес його знає, що ще.
Коротше, нікого я так не врятую. Тим більше — плеврит, і часу замало дано. Але кажу собі: «Євстахію, себто, Юрію, герою недобитий, ну хоч раз, хоч спробуй, поворуши задом, інакше нахуй ті катакомби і словникові запаси івриту. Бо вона так любить любити, бути веселкою і молодою, тож розкрути задля неї бодай каруселю, або розкрути когось на куриво і поділися самокруткою чи... хоча б водою. Ну, бо справді — пофік ті підземелля, рухи опору, пори ока, ідиш, чи то пак іврит, уся ця морока...
То ти йдеш, чи не йдеш?
Їдеш? Не їдеш?
Тут уже сам вирішуй, коли і де.
Вирішуй, що важливіше — її алергія, чи твій плеврит.
Кого із вас тупо задуха задушить.
Бо якщо навіть іржавий кінь злітає з копит, то піднятись з копит тобі — це ж за щастя, за милу душу.
А іржати не конче.
Іржати не мусиш».

Посилання | Прокоментувати {1} |