?

Log in

No account? Create an account

ФРІСБІ

квітень. 18-е, 2009 | 05:41 pm



Спочатку музика видавалася мені математикою. Ну, я і вивчав її як математику. Чесно і педантично. Сподіваючись, що це зробить із мене музиканта. Тріолі, тризвуки, пізніше — септакорди й нонсептакорди, згодом — тригонометрія, теорія множин, комбінаторика. Все це просунуло мене від гами дома жораж дотональної електроніки (не оминувши ані фуги, ані регтайма) та навіть на йопть не наблизило до розуміння гармонії звуків, му-у.
Паралельно я почав думати, що музика — це мулярство й архітектура. Плити, перила, балки, наріжні камені і сходи — о! — безконечні сходи, анфілади, модуляції, прольоти і проїзди — все це видавалося мені музикою, і я знову проїхав, знову пролетів.
Щоправда, я навчився чути музику, але видобути її з себе не вдавалося, ні. Та й слухав я, як ідіот, чіпляючи до кожної ноти табличку з її назвою. Моя фонотека перетворилася на забитий картками архів. Відповідно, моє музикування звелося до реєстрування: я імпровізував гросбухами, бланками і дискографіями.
Я врешті почав писати автобіографію в стилі, бляха, блю. Крім першої, останньої та кількох проміжних дат нічого зіграти мені не вдавалося. Тому я вирішив зібрати забраклі факти, залучивши людей, сиріч — оркестрантів. У численних мейлах та листах я просив друзів і просто знайомих описати якийсь день чи годину, пов'язану із найяснішим мною. Таким чином я збирався заповнити прогалини у власній біографії, чи то пак у тому, що нею вважалося.
Не скажу, що пошти було багато, однак усі відповіді (складені, на моє прохання, на стандартних анкетах) виявилися посутніми, і реєстр мого життя, поповнившись суттєво, почав укладатися в сяку-таку оркестровку.

Десь унизу бамкали глухі синкопи литавр, гелікона і чотирьох контрабасів (три позичила обласна філармонія, четвертий довелося орендувати у дяді-віті Рокенрола — весільного музики, бахура і срайди):
1. Час — 2 червня 1966 року.
2. Місце — пісочниця по вулиці B.Kh.
3. Метод — під час спільного перебування в пісочниці я зафігачив тодішньому Іздрику Ю.Р. каменем у голову. Крики, сльози, кров.
4. Реакція реципієнта — Іздрик Ю.Р. побіг додому скаржитися, плакати і лікуватися. Почувши в занепокоєній розмові батьків словосполучення «струс мозку», з готовністю завив: «У мене мозок трясе-е-ться!» Реципієнтові було чотири рочки.
5. Підпис — Ромко К., сусід.

Далі йшли дваго бої і двіва лторни (чомусь хочеться казати «валторні»), підтримувані стриманим дзизчанням віолончелей. Альт і флюгель-горн виступали на потребу голосу:
1. Час — 23 липня 1976 року.
2. Місце — піонерський табір «Артек», Крим.
3. Метод — мешканці палати №24 знущаються над Льошою Х., найслабшим членом групи.
4. Реакція реципієнта — Іздрик Ю.Р. серед них.
5. Підпис — Льоша Х., найслабший.

Далі в мене щось не в'язалося. Один армійський сакс і вуличний банджо-скрипаль на повноцінну середину життя не тягли. Довелося залучати хор випадкових солісток. Їхні партії не складалися в хор — кожна бо володіла неповторною особистістю:
1. Час — 31 серпня 1999 року.
2. Місце — помешкання, яке я винаймала на Личаківській.
3. Метод — упродовж 1,5 доби я намагалася допомогти Іздрику Ю.Р. вийти із запою, на що мною було витрачено 55 грн 75 коп.
4. Реакція реципієнта — похмелений, помитий і нагодований Іздрик Ю.Р. попросив у мене ще 3 грн на сотку, а коли я дозволила йому взяти гаманець, він тайно витягнув 15 грн, купив півлітру і знов ужрався.
5.Підпис — Шевальє, друг.

Врешті мусив би взяти голос і я, однак немає в мене ні голосу, ні слуху, тому промовчу, тому виспівують моє CV сторонні кастелянші. Та повернімося до музики. Це була звичайна радіоточка. Наш «колгоспник», лише на венесуельський манір:
1. Час — міжсезоння останнього року (останній рік — не той, за яким уже нічого, це просто такий зворотній відлік: кінець рахуємо сьогодні, а початок — колись там, якось там пізніше).
2. Місце — провінція Чіл(в)ав(л)а.
3. Метод — у моє вікно залітає фрісбі огидної темно-малинової породи. Як результат — на столі розбито банку гірчиці. По «колгоспнику» — Call me softly. На мобілі — «передзвоніть мені, б/л». Із вулиці гамір і чад — там знімають кліп і звучить фонограма. В сусідньому номері деренчить телефон (апарати тут старі, ебонітові, майже кремлівські). Режисер кричить: «...!» (гаварят па-іспанскі). Ну, і там різний антураж — гавкіт собак, галас перекупок, дух вулиці, бенди, бренди, діти, туристи, іншомовні новини...
4.Реакція реципієнта — спочатку музика видавалася мені математикою Паралельно я почав думати, музика — це архітектура. Згодом, уклавши біографію, вирішив, що вона — голос зі стовпа. І щойно тут, у провінції Чіл(в)ав(л)а, зрозумів, що музика — це сам стовп, стовп-стовп. Чи радше навіть, ідея стовпа. А фрісбі темно-малинової породи потрібне зовсім не для того, щоб створювати кармічні заслуги (як вважають кооператори). Кидаючи фрісбі, ми моделюємо локальні потоки повітря, куди важливіші за смерчі і торнадо. Це вітри, що віють в операбельному просторі, виникаючи з нашого дихання, зітхання, сміху, плачу і гикавки. Це протяги нашого говоріння. Це пара наших симпатій і думок. Пересипаючи зерна гірчиці, ми визначаємо той мінімальний розмір комірок дійсності, за яким нам, так по-справжньому, вже нічого робити. Читаючи листи, мейли, есемеси, ми отримуємо не інструкції чи накази, а корисні підказки.
Тому скажи «сall me softly» своєму будильнику, «перетелефонуйте» — коли задзвонять у двері, і попроси «передзвоніть мені, будь-ласка» у всіх дзвонарів нараз. Гадом буду, як залабають, побачиш і стовп, і голос у ньому, і сам будеш тим голосом, чи там ідеєю голосу, а музика... що музика?.. он за вікном знімають кліп, і офігєнна мулатка і правильна фонограма... А музика — це ж і є фонограма, йома-йо.
5. Підпис — Іздрик Ю. Р., струшувач мозку.

Посилання | Прокоментувати {15} |