?

Log in

No account? Create an account

ФЕМІНІСТА

квітень. 14-е, 2009 | 10:17 pm




Спочатку ти казав собі, що вона схожа на клаптикову ковдру — та ж примусова дефрагментованість, та ж нерукотворність ручної роботи. Така ж непередбачуваність кожного наступного візерунка. Потім таке порівняння почало видаватися вкрай несмачним, незугарним. Справа не в сумнівній поетиці: чудова жінка може нагадувати і клаптикову ковдру і чавунну праску — чому ні? Колись ти був закоханий у дівчину, яка пахла цибуляною зупою, й істинно свідчиш: це був найвишуканіший аромат на світі. Але тут ціла загальна метафорика була до нічого. Ковдра хоча й пасувала б до якої-небудь романтичної мансарди (оббитої сосною, неопалюваної, із засніженим сонцем на єдиному вікні), а все ж не вдалося б уникнути нав'язаних соціоконнотацій: ковдра–ліжко–адюльтер та різна інша похабщина в іншомовному, зазвичай, варіанті. Тут уже й «ручна робота» зводилася до фройдистьської ідіоми «не пальцем роблений». Коротше кажучи, жах. Коли не можеш просто назвати жінку, яка подобається, мабуть-таки, одного з вас роблено нетрадиційним способом.
Вона була ексклюзивом, однозначно. Та поруч із нею ексклюзивним видавався й ти зі своєю недорікуватістю, чи то пак вербальною розгубленістю. Спостерігаючи на якійсь вечірці за тим, як вона рухається, ти думав, що от іще одне жіноче обличчя, яке забути так само важко, як і описати. Вона могла би бути успішною авантурницею, терористкою — харизматична зовнішність і жодної особливої прикмети! Бо вона сама — особлива прикмета. Тобто, прикметна особа.
Від нічого робити ти подумки почав складати її фоторобот, але це мало чим допомогло. Тонкі невиразні уста, яких безліч. Ніс, немов здеформований примхою скульптора-авангардиста. Маленькі, сливе свинячі очиці. Випалене хімією волосся. А все в купі — незрозуміла краса, від якої важко відірвати погляд.
Отак, із відірваним поглядом ти й провів залишок вечірки, гублячись у загальній беззмістовності, неначе ціла ситуація загрожувала завалитися, разом із тобою поховавши під уламками всіх, якщо цій жінці не дано буде ім'я. Чому саме ти повинен їх усіх називати?
Жінки рідко гарно рухаються. Більшості вдається жест, кілька жестів. Нечисленним випадає хвилинна граційність. Одиниці можуть навчитися танцювати: зазвичай жінки танцювати не вміють. Навіть у славетних парах — Адель і Фред Астор, Джинджер і Фред, Бонні і Клайд — по-справжньому досконалі чоловіки. Жінки десь там, на підтанцьовках. Усі відомі жіночі образи, знані з полотен, знимок, скульптури, — усього лише дешеві натурниці, опоетизовані генієм закоханого чоловіка. Усі дами — краплені. Усі телезірки паралізовані нижче пояса. Всі музи — домогосподарки чи бички-беушниці.
Це ми, чоловіки, самі створили цей парад ілюзій. Але трапляється, трапляється, кажу тобі, що цицькаста сусідка, розвішуючи білизну, легко дасть цицьки всім Рубенсовим тіткам без жодних на те — зауваж! — твоїх ментальних зусиль. А смачний, оздоблений матюком плювок якої-небудь вуличної шалави раптом різоне ніздрі терпким духом ідеальної анархії.
Тобі щастило на подібні випадки. Наприклад, ти знав одну дівчинку — аса пневматичної забивки. Вона вистрілювала з біломорини тютюновим корком, як абориген отруєним кураре вістрям. А потім легким вдихом затягувала ґанджу. Травинки зліталися в порожню гільзу як курчата до квочки. Дивитися на це можна було безкінечно й без жодного канабісу. Це було вЕлико.
Інша твоя знайома вміла ворушити мізинцями ніг. Це було огидно, але непересічно.
Ще одна скидалася на цибату птаху марабу. Здавалося, вона постійно чиркає дзьобом по стінах. Уявляєте савану в коридорах?
Була серед інших феноменальна дочка нації, що мала генетичний, либонь, тік усього організму. Сіпало її всю — від ахілесових сухожиль, повік і кутиків уст до інтелектуальних потуг у лобку та місячних циклів у мозку. Це виглядало неповторно, тільки як можна перебувати поруч із жінкою, до якої немов поприв'язувані мотузки, що за них смикає лялькар угорі.
Знав ти одну, що не вміла нічого іншого, як довершено носити свої довершені груди. Правда, про це мало кому було відомо, бо вона завжди ховала їх у потворні соціально заангажовані бюстгальтери.
Інша володіла вмінням зграбно переступати з мокрого рушника в купальні капці, й за це ти роками прощав їй повну відсутність інтелекту і прикрий характер.
Одного разу тобі трапилася офіціантка, котра, не зронивши ані слова, запросила такі фантастичні чайові, що ти розреготався й залишився в її смердючій забігайлівці на весь вечір. (При цьому вона примудрялася збирати під столом пакетики не використаного одноразового цукру і повертати у вазу на шинквасі).
Ти мусиш пам'ятати і ту хлопчакувату дівчинку-хіппі із зап'ястями ангела, і стару бомжиху з електрички, що мала руки богородиці й погляд убивці, і малого рудого спаніеля з купою комплексів та невичерпним запасом сексуальності.
А ще — партнерку з курсів рок-н-ролу з її плетеними шкарпетками і рвучкими па; автобусну попутницю з оригінальною манерою сякатися в паперові серветки; черницю, що напрочуд хвацько витягала з-під і ховала під подолом мобільник. Та що там — було їх без ліку. Але рухатися з них не вмів ніхто.
Лише в телевізорі одного разу тобі пощастило побачити жінку, яка не лише чудово співала (жінки найкращі серед вокалістів), але й ступала, залишаючи на піску сліди (дія кліпу відбувалася на узбережжі), що їх так прагнуть цілувати екзальтовані поети.
Найрідкісніше в жінці — шляхетність. І саме шляхетність якось пов'язана з умінням, здатністю, даром рухатися.
Шляхетна жінка пахне акварельним папером. Це вам підтвердить кожен палітурник.
Шляхетна жінка носить біографію на обличчі.
Шляхетна жінка курить біломор.
Шляхетна жінка — ас пневмозабивки, рудий спаніель, мобільна черниця.
Шлях шляхетної жінки — це шлях. Ім'я її — ім'я. Голос її — закон.
Шляхетних жінок не існує.
Але тут, цього разу, тепер напевне трапилося щось надзвичайне — бо ось вона, акварельна, тиха, граційна, безіменна, досконала, холодно-розпусна, витончено-хтива, тварюка, богиня, ідол, постамент, наріжний камінь постаменту, квітка під каменем, змія під колодою, шалава, бруд, сміття. І це нічого, що ти сидиш на кухні, а перед тобою лише стос перетермінованого фотопаперу «Унібром» ГОСТ 12762-64, перенаселена попільничка, квасоля в мисочці і ромашковий чай. І це нічого, що за вікном життя й таблоїди. І це пусте, що позаду пустка. Найголовніше попереду: вічність, клаптикова ковдра, далекі береги...
І бережи вас Бог.

Посилання | Прокоментувати {20} |