?

Log in

No account? Create an account

СУГЕСТІЯ

квітень. 6-е, 2009 | 07:03 pm




Я думав, уже по всьому, аж тут почалося. Довелося поспіхом закопувати брудне вздовж залізничних колій, запасатися водою і потай палити незнищенне.
У відкриті вікна заносило димом, цвітом, пилком глухої кропиви. Фіранки майоріли, як прапори, салютом досередини. За уявними шибами розгорталися сувої пейзажів, і червонів горизонт, прокреслений грубим синім маркером. І майоран.
За горизонтом відчинялися потаємні дверцята і сходили одкровення у форматі високотехнологічних джакузі. Відсвічувало тьмяним. Комфорт межував із розчиненням. Повсюдно смерділо сіркою, та це був лікувальний сірководень — уся таблиця Менделєєва обіцяла винятково користь.
Користь, зрештою, обіцяли всі, але користі від цього було небагато. Приваблені цілющими ароматами звідусіль зліталися членистоногі й тамті — крильця в лусочках. І мáхи, мáхи, мамо.
Дезінсектори пускали веселий газ, і море, мамо, плюскотіло неподалік. Дезінспектори поливали всіх токсинами і присипали рани спорами. Спори паросткували сталевими сітками, крізь які виднілися грибні сади і грядки з полуницями. Сорт «Форева»! — кричала мала квітникарка з чудесним рудуватим кущиком унизу живота. Поруч студентки вимагали заборонити депіляцію вище колін. Ще вище вишикувалася склотара в картонних ящиках. На ящиках відпочивали сови і брокер Маракеш після повернення з вирію. «Вірую!» — спорадично вигукував отруєний спорами Маракеш, ненадовго прокидаючись із дзвінкого сну. «Преса! Преса!» — захлиналися морквяно-банановим пюре діти журналістів, пресуючи батьків і одне одного. «Прозорі плеса» — так відтепер називалася кожна книжка, всі книжки. «Бергамот» — було записано в моїй шаманській візі. Візу виписала мені одна просунута дівчинка. Віза виявилася фальшивою, а дівчинка — справжньою. Дівчинка справжньою, а віза непотрібною: прозорі плеса поховали всі кордони, позбавивши другорядних громадян останньої ідентифікації. Розгублена паства клалася як вовк з ягнятком і клялася у вічній любові. Десь поміж буднів посівної баталії було скасовано числа. Загроза дефолтів відійшла у минуле. «Болт-флот! Болт-флот!» — закликав морячок у гавайській сорочці. А скільки сонця було, Боже ж мій!
Я не дарма не скористався даром шаманства. Я намалював собі гуашшю узгір’я, небо. На передньому плані — червоний Фольксваген-жук. Удалині — ескізно — корова кольору кави з молоком. М’ясо-молочна, чи що, порода. Я засадив усе узгір’я маленькими золотими цвяшками. Їх було так багато, що де-не-де я навіть вийшов за рамки пейзажу і позабивав розсаду просто в стіну. Стіна у мене біла, крейдяна, на ній що хоч намалюй — і проросте. Цвяшки, кнопки, скріпки, увесь цей канцелярський непотріб має таку потенцію розвитку, такий запас метаболізму, що гріх було б не впустити світло в шухляди.
«Співають, ідучи музеями ліхтарів та свічок, дівчата. І паничі у прірві жито жнуть. І скарабеї, і богомоли, і хрущі — гудіння рівне, атональне. І у досвітніх вогнях згорає целюлоза мудрості. Неначе греблю рве...» — писав хтось із моїх респондентів, забутих у поспіху від’їзду.
А вздовж колій квітувало закопане. А на запасних рейках стояли цистерни мінеральної води. Цистерни були напівпрозорі, щоб світлофори вільно випромінювали ультрафіолет і спокуси. Вода ж різнилася відтінком і густиною: ближче до пасажирської станції групувалися сірі сорти, на сортувальній переважали кольорові, без штучних домішок і барвників. Одна густо-вишнева, сиропної консистенції цистерна була арештована, знята з рейок, і тепер по ресори заросла травою і, здається, протікала. Не зважаючи на відсутність кордонів, митна служба й фарисеї працювали справно. Однак детектори металу не реагують на золоті цвяшки й пластикові скріпки. А осикові кілки вдавалося перевозити просто встромленими в груди — як ребра, мозок та інші деталі. Біологічний контроль усе ще не наважився заборонити транспортування живих організмів із правами громадян, то ж я користався цим, як міг, заражаючи собою цілі регіони, запліднюючи банкомати і апарати з кавою, роздаючи мутагенні доторки й вітання. Я не встигав відбиватися від данини. Найчастіше це були скляні кульки, зів’ялі яблука і подарункові комплекти вологих серветок. Я перестав спалювати відьом: я записав їх у свій мобільник і здав разом із апаратом на гуманітарку. Гуманітарної катастрофи не сталося — присутність у світі зла взагалі виявилася брехнею. Але дурні організми (з правами громадян і без) так звикли пожирати одне одного, а ланцюг харчування виявися таким міцним, що я вирішив не пхатися нікуди зі своєю радісною звісткою і тупо забив. На гуаш, на цвяшки, на корову кавово-молочної породи. І на якір на дні.
Я знову думав, що то вже по всьому. І то вже було по всьому. Нічого не проросло. Нічого не всохло. Ні вздовж колій, ні поперек. Лише на місці арештованої цистерни заквітло дерево. Думали, вишня, аж то — платан. Ми всі — біологічна зброя. Ох, мамо, як же це тобі пояснити?
Тепер замість горизонту у мене шнурок для білизни. На ньому — прищіпка. Найближчим часом я обов’язково повішу сушитися якесь оголошення.

Посилання | Прокоментувати {5} |