МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК

кожен день що минув –
у життєпис кретина
кожна ніч що спливла –
до гербарію снів
я не мав тобі що розказати
дитино
та якби навіть мав
то навряд чи зумів би..

..як пульсує життя
серед крові і слизу
як виходить воно
наче шулер із гри
як розпродують пекло сусіди з-під низу
як скуповують небо сусіди згори..

все – порожні слова
й сам порожній я зроду
я не "хто"
я не "що"
не "коли"
й не "куди"
божий дух лиш ширяє над темними водами
ув уяві своїй
і в уяві води

тіні довгі й чіпкі
наче пальці арфістки
тільки арфа мовчить
бо невдовзі – зима
а в теорії струн
зашифровано звістку
що буття – тільки мить
де нічого нема
осінь – це торжество
мерехтливих ілюзій
сходять піною дні
в'язне в осаді ніч
наче лід у воді
розчиняються друзі
вороги і байдужі –
все і всяк зусібіч
тільки тіні тримаються
довго і міцно
як останній рубіж
як преамбула сну
і насвистує вітер
уявній арфістці
ледве чутний мотив
із теорії струн

я проспав років двадцять
а може і більше
переважно вночі
а траплялося – вдень
це ж бо скільки польотів
любовей і віршів
потонуло вві сні –
уявити лишень!

це ж бо скільки проколів
провалів і болю
я проспав провтикав..
скільки траблів і справ..
це ж бо скільки кошмарів нічних
так ніколи
й не побачили б світу
якби я не спав!

от і знову кладусь
тріє янголів поруч
бачать чують і знають
і сни їм з руки..
доглядаю мов сад
чарівну свою пору –
двадцять років із чимось
як найкращі роки

а добрій звістці непросто ведеться
бо звідусіль чутно вісті недобрі
а добра звістка ховається в серці
чи в інших яких внутрішніх органах

бо добра звістка – не в гучномовцях
вона секретна і персональна
зазвичай добру звістку замовчують
неначе нічні таємниці спальні

зазвичай її не помічають
або ховають під камінь наріжний
та кожен її у собі має
хай навіть слова її в кожного різні

втікай із пастки
зникай із пустки
зістрибуй з колії
виходь із келії
лови метеликів сніг і пелюстки
це – добра звістка
це – євангелія

ще зима не дійшла
а за літом вже сум –
шум і гамір птахів
еміграція квітів
і володарі дум
і володарі мух
відлетіли давно
або ждуть відлетіти

а у горах вже сніг
а за снігом – пітьма
там ховається літо
наступного циклу
ну а поки зима –
нас вважай що нема
на припоні стоять
коні і мотоцикли

а над морем – дощі
і кисільна імла
а за нею – кариби
мальдіви і мальви
де зима – нас нема
заброньовано дах
нам у кроні густій
кришталевої пальми


road-movie і квест –
утікай від зими
і жени за теплом
хоч на край ойкумени
мерехтять перехрестя
гудуть двигуни
і вертається літо
золоте і зелене

в королівстві дзеркал
непомітні лекала
і кольорів зашкал
в королівстві дзеркал
бачиш тільки себе
в безконечних дзеркалах
бо нема короля
в королівстві дзеркал

у твоїй голові – міріад відображень
а твоя голова – у мільйоні свічад
і ніхто тут дороги вперед не покаже
і ніхто не підкаже дороги назад

в королівстві дзеркал
лабіринт аватарів
та нема аріадни
й тезея нема
впізнаєш лиш себе
в віддзеркаленій парі
й поміж вами не скло
поміж вами – пітьма

королівство дзеркал..
в коловерті проекцій
все що бачиш довкіл –
навіть вишній непал

дев'ять дантових кіл
як недовчені лекції
як довічний маршрут
в королівстві дзеркал

сніг на жовтень зійшов як ангіна –
посипались стіни
побігли тіні
пішли ці щоденні нестримні зміни
в розкладах
графіках
рейсах
цінах

злітають флотилії диких дронів
зриваються круки ворони грифи
від холоду гаснуть екрани айфонів
стихає плейбек із гітарних рифів

а десь в океанських рифах – риби
а десь в острівних печерах – парко
і реггі летить із пивбарів карибів
у зелень густу каталонських парків

і зріє імбир на полях амброзії
і піниться кокс у коктейлях ібіци
на вірші збивається кожна проза
і просяться бути піснями вірші

це пам'яті нашої деміургія
це марева нашого вариво гойне
це мрій наших віще чарівне зілля
і відповідь снігу цілком достойна

у венах-артеріях наших – літо
в гербаріях – трави насіння квіти
ми все ще уміємо тут радіти
ми все ще дурні і смішні як діти

полюси мого світу – карамель і полин
поміж ними – пустельні поля магнетизму
і нема тут ні наслідків ані причин
навіть межі означені дуже приблизно
це вітчизна де місця і часу нема
де і метод єдиний – молися і дихай
де один плюс один – це один а не два
де скрижалі й закон непомітні і тихі
каравели пливуть у гіркавій імлі
розчиняє їх морок немов карамельки
і не видно землі бо немає землі
окрім жменьки піску окрім попелу жменьки
безконечний цей світ мій безмежно малий
бозна що надає йому ємкість і місткість
на його полюсах карамель і полин –
післясмак призабутої доброї звістки

пам'ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для чиєї вигоди?
а не було вже виходу
окрім дурного випадку
сам я тебе і вихопив
як випадкову вигадку
сам же тебе і вимислив
сам же тебе і вичислив
і як пречистий вимисел
поміж рядками вичитав
я тебе мила вимолив
з божого саду виламав
і небеса відкрили ми
і обгорнули крилами
і не забракне сили нам
поки шепочуть губи:
мила а хто ти мила?
любий а хто ти любий?

життя протікає у ритмі повільного сексу
і не обіцяє зараза швидкого кінця
без понту
без сенсу
себе випомповуєш в тексти
і мантра за мантрою тягнеться тантра оця

механіка сексу проста очевидна комічна
мистецтво любові – невидиме тихе тонке
найкраще в житті – що воно не триватиме вічно
найгірше – те саме..
..ну але то вже таке

життя витікає в процесі народження тексту
життя – як ріка що втікає у підземний рукав
заходити вдруге сюди і без понту й без сенсу
бо це тільки слово
означник
іменник
"ріка"