МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК

Псіходіліческа Лілея_НВ (Hoodoo Books)
заказала мінє національно визвольний гламур,
шоби облізатєльно Прохасько с мічом.
Меч найшовся самурайський і Тарас нічогенький.

Прости, Тарасе.

Дорогі френди, кєнточкі і прочі незнокомці,
тут така тєма:
В связі с ніпрікращающімса пліврітром,
фінансовою стурбованістю і бізнадьогай
я прікращаю пічатать і вєшать еті гнусні расказкі.
СПраву зроблено, кнігу допісано
(туда канєшна вашло не тока ета жежня).
Нє вєдаю де коли хто і зачєм її видасть, но вигляда она так:





ФОрмат - ін октавіо, странці 250,
фота if_ro, цена - бесцен.гон.

Відвисали ми якось із Мохом в ялівцевому кущІ. Тихо так відвисали, культурно. Там, де Мох, там навіть чортополох перетворюється на кУщі, що вже й казати про ялівець. Хоча саме до ялівцю Мох ставився скептично і на всі мої репорти відповідав стереотипним «плацебщик, хулє».
Хоча не гірше за мене знав, що вживати – в принципі – можна все.

– Хорошу людину і кізяк вставить, нє?
– По любе, ггг.

По секрету скажу, що в безлічі ялівцевих рецептів є один спільний і дуже важливий елемент. Вірніше їх два: треба мати гарну скляну баклажку (див.: Ург.Дж.Т.VII «Лабораторія растамана», ІМХО-прес, 25 прим.) і друзів-планокурів. А-а, ну і потрібен ялівець, річ ясна, але з цим проблем нема – різні його сорти ростуть у нас зазвичай довкола адміністративних будівель, поблизу освітніх закладів і ЗАГСів. Найкраще брати молоді пагони, хоча можуть бути і грубші гілки, і шишки (чи горіхи – чим там родить ялівець?), і навіть кора. Корені я копати не пробував, ну, бо в облом і ніби нащо. Ага: якщо трапиться колючий різновид, бажано мати з собою шкіряні рукавиці й ножиці – голки цього ялівцю страшенно гострі й болючі (зате там просто таки офігітєльні бруньки).

Ну, коротше, схема така. Наповнюєте свіжозібраним ялівцем баклажку і на тиждень, а краще на два віддаєте її в користування активним планокурам. Переконати їх курити свій план через вашу баклажку неважко: живильний дух живиці, правильні ефірні масла, ароматичні смоли та насичені алкалоїди, що їх у достатку містить ялівець, перетворять малогламурний процес вживання ґанджі на приємну оздоровчу процедуру – мікс інгаляції та аромотерапії. Жоден навіть початкуючий растаман не відмовиться від такого сибаритства. Словом, на цьому етапі планокури роблять свою справу, відловлюють кайф, аналізують приходи, симулюють від'їзди, тобто відтопирюються по-чорному.
А ви в цей час можете зайнятися якимись суспільними обов'язками або просто гризти нігті й нервово курити в коридорі.
Ну от – і через тиждень, а краще через два ви забираєте в розморених і розпадлючених халявою планокурів свою баклажку із просякнутим канабінолами ялівцем і біжите додому відриватись у гордій самотності. Існує добра сотня способів його вживати, нічого складного в цьому нема, кожен може експериментувати на свій розсуд, тут не може бути спільних рецептів, їй-богу, нічого я не зажав, нічого мене не душить жаба ділитися, просто місця шкода – трохи ентузіазму й фантазії, і в кожного всьо получицця. Головне мати інгредієнти, а з інгредієнтами, як бачите, простіше не буває.

Ну, і от – лежимо ми з Мохом в кущах, тихо так лежимо, культурно. Зовсім тихо лежимо, бо типу, ялівець не вставляє. Тоді я й кажу:
– Подумаєш, ти мене теж колись був розвів з банановими шкурками (я, як ідіот збирав їх по смітниках і курив), пам'ятаєш?
– Бугага.

А тут увага: зверніть її, увагу себто, на оце «бугага». Непосвяченим воно нічого не промовляє, однак для мене є незаперечним свідченням різкого пожвавлення мозкової активності Моха. Зазвичай він обходиться без голосних і оперує двома універсальними поняттями – «ггг» і «бгг». А тут – стільки букв відразу!

– Опа... – подумав я, але нічого не сказав.
– Опа! – нічого не подумавши сказав Мох.
– Привіт, це я прийшов – сказав ялівцевий кущ і почав повільно, але невпинно розцвітати по периметру бузковим.
– Ого? – спитав я.
– Сто пудів, – відповів Мох.

Цитувати подальший діалог повністю немає сенсу, подаю його фрагментарний конспект.

Я: А ти не вірив...
Мох: Бля! Олєлуйя! Гггггг.
Я: Шамани Півночі вдихали дим ялівцевих гілок, що тліли на вугіллі з метою досягти просвітлення і галюциногенних візій майбутнього, і ця традиція передавалася з покоління в покоління...
Мох: Ггггггггггг. Кєма атцоу і дікєй, шолє?
Я: Ну, шо? Шо?.. Я це прочитав, до речі, в серйозній монографії з антропології культури.
Мох: Книжка в сумці, хуй на думці, гггг.
Я: Бля, ну, ти можеш розмовляти як людина?
Мох: Тіко єкшо даш баклажку відсмоктати, гггг.
Я: Нівапрос. Тримай.
Мох: Бля! Олєлуйя! Гггггг.
Я: Куримо во славу Господню.
Мох: Без базара.
Я: Аффтар жжот.
Мох: Тюбля. І галяндії не нада, ггг.
Я. Яд.
Мох: Жир, ггг.
Я. Яд.
Мох: Жир, ггг.
Я. Яд.
Мох: Жир, ггг.
Я: Може, поговоримо про щось інше?
Мох: Я нодєюс, пост пралачін могєстромь?
Я: ???
Мох: Бгагагагагага! Пара канонізіровакь тібя, братухо. Аццкій жежист, хулє. Любіті ві на плацебо прікалоцца я віжу. Папробуйкі малатком па галавє – довше перти буде в шіскь раз, ггг.

Ну, і такої стилістики – кілька метрів у форматі МР3. Сподіваюся, зрозуміло, чому я змушений повернутися до авторського мовлення. А повертаюся я до нього, аби розповісти про мегасуперську тєму, що виникла в нашій з Мохом розмові без жодного зв'язку із задемонстрованими повище зразками усної народної творчості. Якось повело нас так, що ми почали згадувати свою фронтову юність і бойові непальські ночі. Непал – це така ментальна територія, а заодно і полісемантичне поняття зі складною етимологією. Тут і старослов'янське «не пал» – себто той, хто не впав, хто вистояв (чи, в сленговому варіанті, – той, хто не спалився, не палений), і діалектично-ідіоматичне «не пальцем роблений» (варіант – «непальцем роблений»), і цілком уже завернуте, кислотно-субкультурне «не PAL», себто SECAM. Цей Непал у кожного свій, але нам з Мохом пощастило служити в підрозділах, дислокованих неподалік, тому нам було що згадати спільного. От цих ото спогадів я і не хочу подавати в діалогічній формі, бо діалогу як такого й не було – ми говорили просто доповнюючи один одного, іноді навіть в унісон. Іноді навіть мовчали, мовчки думаючи спільну думку. І спільна думка виглядала як якась чи то хроніка, чи то літопис, приблизно так:

«В ментальному Непалі завжди було багато монастирів, які між собою ворогували, вели жорстке, протестне протистояння. По суті, це була іманентна особливість ментального Непалу: гостроконфліктне співіснування всіх персонажів сукупної шизоїдної особистості виконувало функцію певного профілактичного балансира, уможливлюючи появу таких форм самоорганізації системи, що забезпечували оптимальний рівень шизофренічності ідентифікаційної структури шизоїдної особистості та сприяли загальній мультикультуризації приватної світобудови. Серед численних монастирів, чернечих орденів і сект були найдивовижніші й найекзотичніші – жоден інший куточок ірреальності не міг похвалитися таким різноманіттям астральних та енергетичних форм. Поданий далі перелік не відображає й дещиці того, що насправді.

– монахи-чапаєвці: фанати психічної атаки: дизайн їхніх бойових кімоно римувався зі стилістикою офіцерських мундирів білої гвардії: в психічну атаку йшли задом, відступаючи, імітуючи обманний маневр тачанки, заманюючи ворога на територію свого монастиря, щоби потім жорстоко над ним позбиткуватися: довший час були непереможними, поки не натрапили на ченців-друїдів: ті перемогли чапаєвців за допомогою дерев'яних тріщалок, тріск яких один в один нагадував кулеметні черги анькіного максима;

– монахи-невротики: виходячи на поле бою, поводилися вкрай збуджено, гризли нігті, спонтанно мітили територію, нервово курили, намотували на пальці свої буддійські оселедці, невпопад сякалися, плутано висловлювалися, безладно оргазмували тощо: ворог, не підготовлений психічно зазвичай не витримував цього видовища і розбігався в паніці;

– монахи-левітанти: самі левітувати не вміючи, володіли здатністю запускати в політ зовнішні об'єкти – предмети, речі, тварин, інших людей: улюбленою зброєю левітантів були ескадрильї дерев'яних сандалів «гета»: 1976-го року монастирські загони бойовиків розгромили літаючими капцями магістратуру смт Бабинелон;

– ченці-ігноранти: ігнорували ворога до такої міри, що в упор не бачили ні його самого, ні його зброї, через що вбити їх було просто неможливо;

– ченці-райтери: застосовували проти ворога прийоми нейро-лінгвістичного програмування, зокрема магічно-заклинальну силу рекламних слоганів: класичним вважається приклад їхнього віртуозного бойового володіння найківським гаслом «just job it»;

– фінансисти-езотерики або ж так званий «орден первинного накопичення капіталу» проводив свою боротьбу винятково фіскальними та аудиторськими методами;

– орден воїнів-метаморфозників: вишикувавшись у бойовому порядку, його бійці могли так швидко обмінюватися тілами, що розвідка супротивника била на сполох: неможливо боротися з ворогом, у якого командно-офіцерський склад перманентно перетворюється в шерегових солдат і – навпаки;

– секта монахів-дендрофілів: зливаючись у містичному екстазі з деревами, вони оточували загони супротивника такими непролазними хащами, що ворожа армія починала блудити, розбрідатися, плутатися в ентеоботанічних заростях, де невдовзі й клеїла ласти від надміру психоактивних рослин;

– ченці-білінгви: з ходу опановуючи мову ворога, блискавично влаштовували локальне вавилонянське «смєшеніє язиков» («смєшеніє» – не в сенсі – «змішування», а в сенсі «осмішування», «осміювання», «окарикатурення», подібно ж і «язики» – не в сенсі «мови», а в сенсі «військовополонені-інформатори»), з якого виникало вавилонянське ж «столпотворєніє» (заклинально-споглядальне творення «столипінів»), потім гурджієвське «столовєрчєніє» (від «стол» і «вєра» – віра в духовні властивості контактерських столів), ну, і ціла решта лінгвістичних покручів;

– ченці-валькірії: застосовували дуже по-простецьки, дуже «в лоб» скопійовану з «Апоколіпсіс-нау» методу повітряної атаки: на вертольотах Мі-10 під музику Вагнера вони гасали над ворожими позиціями, сіючи розбрат і паніку;

– монахи-камікадзе: в синхронному флешмобі робили групове харакірі, насмерть шокуючи супротивника безглуздим кривавим видовищем: поки ворог тихо помирав від культурологічного ступору, камікадзе запихали нутрощі назад і випускали на себе елітні загони термітів-санітарів, які своїми клешнями не лише зшивали краї ран, але й вводили (кусаючи) в кров воїнів антисептики, анаболіки і психотропи: загинули в бою з ченцями-дезинсекторами;

– секта ченців-дезинсекторів завалила камікадзе по-бичому просто: обприскавши їхні ряди засобом від мурашок;

– дезінсекторів своєю чергою завалила банда монахів-бєспрєдєльщиків тупо балончиками з нейро-паралітичним газом (на кожного бика знайдеться свій бєспрєдєльщик, на кожен бєспрєдєл – своє «беспести»);

– відморозки з балончиками заламалися на ченцях-торчках, які так довго сиділи на ацетоні, клеї «момент» і лемківській «кропці», що зпраралізувати їхні нейрони не могло ніщо: нейрони були відсутні;

– торчки хоч і досягли неймовірних успіхів у справі поєднання інтоксикації та довголіття згинули в нерівному бою з плевритчиками: ці харкали отруйною легеневою рідиною, що роз'їдала жертв, як кислота: призвичаєні до внутрішніх токсинів, атаки ззовні торчки не витримали;

– плевритчиків скосили сухотники, які банальним кровохарканням і вгодованими паличками коха винищували супротивника, як чума, себто як туберкульоз (варто зауважити, що серед мешканців ментального Непалу було багато дивацтв і екзотичних збочень, пов'язаних саме із легеневими хворобами: наслідок перманентного у високогір'ї кисневого голодування та племінних традицій вдихання психоактивних сумішей);

– довший час (так званий «період синті») непереможною трималася ватага ченців-кислотників: ці йшли в бій, зодягнувши кисневі маски: прихід від кисню у відвиклих від кисню горян був нєдєтскій і вони бороздили ряди супротивників шо старий кінь цілину: подейкували, що згодом, коли голий кисень перестав вставляти, вони почали допомповувати кисневі балони «веселим газом»: це ймовірно, бо полягли вони власне від повальної ржачки, зустрівшись на одному з маршів із монахами-клоунами;

– орден монахів-клоунів належав до поміркованих пацифістів і уникав прямих сутичок, вступаючи в бій лише тоді, коли ворог з'являвся просто посеред шляху, і розійтися було неможливо: їх самотужки поконав один провінційний лама, вийшовши до них із шматком дзеркала: вперше побачивши власні віддзеркалення, клоуни, зганьблені, пригнічені й здеморалізовані розбрелися довколишніми лісами: більше їх ніхто не бачив;

— того ламу намагався перевершити його брат-близнюк з другою половиною дзеркала, але сили виявилися рівними, ніхто не хотів уступити, і ніхто не міг перемогти, здавалося, бій триватиме вічно, і зойк від цього протистояння долетів до небес, і побачили безсмертні, що два немічні близнюки можуть своєю впертістю й непоступливістю погубити увесь ментальний Непал, і звіалізували армію японських монахів-туристів з фотоапаратами. Засліплені фотоспалахами близнюки перестали бачити один одного, їх перестала душити жаба суперництва, двобій закінчився, а світ врятувався».

Коли ялівець замовк, Мох сплюнув недожовану галузку і сказав:
– Плюс піццот.
– Може, це до нас сходив Господь у кущі ялівцевому? – висловив припущення я.
– Блять. Юра астанавіс, бо вознісешси раньші врємєні, – несподівано аргументовано підсік мою пафосну багатослівність Мох.

– Бугагага, – відізвався я, відчувши сплеск мозкової активності, — і ми тихим левітаційним кроком рушили додому – у не пальцем роблений, не палений монастир Ялівцевого Братства, це майже на півдорозі між у внутрішнім дагестаном і глибокою гуцулією, як іти на світло, то за прохаськовою хатою третій поворот угору, карочє, тіпа, можна тупо поаскать у мєсних торчкоу, поспитати, гдє база галімих плацебщікау, хулє.

Земний свій шлях відплазувавши до середини, я залишався дрібним служкою суспільних ковенцій і був свято переконаний, що дні діляться на свята і будні, суще — на добро і зло, а сущі — на світлих і темних.
(А ще я думав, що суші бувають першої і другої свіжості, а моря — чорні і білі).
Ясна річ, як кожен прихильник світлих речей, я прагнув свят, добра і світла, цілеспрямовано рухаючись туди, де все це добро — як запевняли рекламні євангелія — було не лише в достатку, а й за промоційними цінами.

Усі дороговкази свідчили про те, що я на самоцінному шляху, однак свята і вихідні дні все частіше переносилися на дати, яких не було в календарі, періодичні відімкнення світла поступово замінили зміну ночі і дня, а кількість темних (з лампадками, свічечками й галогенними іконками) стала співмірною із загальною кількістю населення.

Сонце за таких обставин було утилізоване, поділене по справедливості між усіма, і тепер його можна було бачити на кожному перехресті в підморгуваннях жовтих світлофорів. Закономірно, перехрестя залишалися некерованими, закон і міра — канонізованими, рух у всіх напрямках — вільним. Однак куди б не звернув, дороговкази вітали стереотипним слоганом: «Welcome to the route 666».

Зрозуміло, що в ході цього шоппінг-туру, замість засніжених вершин я постійно потрапляв у якісь глухі завулки, ночував на захаращених антресолях, у громадських вбиральнях, а прокидався взагалі невідомо де.
Якось прийшовши до тями (вірніше, коли тяма прийшла до мене) я побачив себе в чужому засцяному під'їзді з розбитою лампочкою і комплектною відсутністю дверей. Останній спалах запальнички (на що пішли всі дотихчасові запаси виснажливих прозрінь) небагато прояснив. Хіба таке: те, що в мороці видалося мені табличкою «Свєта — нєт», у сутінках виявилося грубо прошкрябаним графіті «Свєта + Тьома = любов». А те, що я навпомацки сприйняв за вихід — ґратчастою загорожею ліфта. Ліфт, звісно, не працював, бодун міцнів, і танки наші стали.
«Господи, ну чому до Тебе завше потрібно пердолити пішки?» — поремствував я і скочив у шахту ліфта. Туди, де за моїми розрахунками, знаходився внутрішній дагестан.

Тут, аби закінчити цей ліричний вступ і перейти до Зорі Зари, мушу зробити ліричний відступ.

Те, що Бог любить усіх і всіх спасе, тепер відомо навіть нам, людям. Але ми продовжуємо просити в Нього світла, добра і свят, дивуючись, чому так довго не дає.
Ну, по-перше, все давно вже дав;
по-друге, нічого крім світлих добрих свят у Нього й не було;
а по-третє, ми завжди переформатовуємо молитву на заяву до начальника ЖЕКу, де в анекдотичній формі, з орфографічними помилками вимагаємо:
а) зниження тарифів на електропостачання й освітлення;
б) пільгового проїзду в ліфтах;
в) безперервної гуманітарної допомоги.
Ну, от і все. Якщо наш Бог — начальник житлово-експлуатаційної контори, то світ наш — законно-мірно засцяний під'їзд, а релігій у нас усього дві: «Свєта — нєт» і «Тьома — лох». І вдупубачення.

Роки поневірянь по санаторіях внутрішнього дагестану нічого мені не дали. Я просто перестав розрізняти день і ніч, кров і вино, чоловіків і жінок. А коли мені вперше зняли з очей бандаж, я відразу осоловів і осліп, тому що ні довкола, ні всередині не було нічого, крім тихого, лагідного сяйва, і очі виявилися непотрібними — у Божому саду нема на що дивитися.

Звісно, довго пробути сліпо-святим мені не вдалося, зате тепер я ношу найчорніші окуляри (подарунок знайомого електрозварника), крізь які дещо таки вдається розгледіти. Наприклад стрімкий і абсолютно непередбачуваний злет Зари Тлустої, відомий з хронік як Зоря Зари. Хроніки ці загальнодоступні, тому наведу лише декілька маловідомих фактів.
(Пожерши всю доступну падлину світу, Зара Тлуста з інерції поглинання ковтнула саму себе і її вивернуло так, що стали помітні добре угноєні поля, і на цих полях так рясно зародила полуниця сорту Forever, що Зара Тлуста перестала харчуватися людьми й сама стала окрасою їхнього столу)
Отже — факти.

1. Коли Зарі Тлустій минуло тридцять, покинула вона свою батьківщину і озеро своєї батьківщини, і зійшла з гір у пустелю людей. Там тішилася вона духом своїм та самотністю десять років, і її це не гнітило. Та зрештою знудилося її серце, і якось прокинувшись опівночі, стала вона перед місяцем сонця і запитала його:
— О, мале світило! Чи здобуло б ти спокій, якби не мало кому світити?
Не володіючи вокабулярним апаратом, місяць сонця промовчав, але поверхнею калюжі, в якій він віддзеркалювався, пройшли брижі, і Зара Тлуста засоромилася вперше.

2. Дивилася Зара Тлуста на людей і дивувалася: людина — це ж не линва між початком і кінцем, чому ж тоді усі так дружно зависають над прірвою і дозволяють розгулювати по собі якимось канатохідцям?
І відповідали люди, що як не висітимуть вони над прірвою, то їхні канатохідці попадають у неї.
Тоді замислилася Зара Тлуста над тим, що людина — це ж не піхви меча, чому ж тоді всі так завзято ковтають рапіри, ножі та інші гості предмети?
І відповідали люди, що це тимчасово, бо в їхніх шаблековтачів гастрит і виразка, і якщо їм не допомогти ковтати, гострі предмети невдовзі переповнять світ.
І ще раз запитала Зара Тлуста: людина — це ж не корм для хом'ячків, чому ж ви, люди, позамикалися в клітках, де годують диких звірів?
І відповіли люди, що їхні звірі — це їхні душі, а якщо душам не дати крові і м'яса, вони ніколи не стануть плоттю.
Роззирнувшись довкола, не побачила Зара Тлуста ні канатохідців, ані шаблековтачів, ані диких звірів, і засоромилася вдруге.

3. І ще раз подивилася Зара Тлуста на людей і сказала до серця свого: «Стоять собі, не радіють. Не розуміють себе, слова їхні — не для їхніх вух, талани їхні — не про їхню долю, і окуляри їхні всуціль рожеві. Як же зробити їх щасливими, коли немає в мене лопати, щоб закопати їх, немає цвяхів, аби попробивати їхні зіниці, нема трави, аби викурити з них моральні засади».
І згадавши про моральні засади, засоромилася Зара Тлуста втретє, бо нема нічого аморальнішого за мораль.

Ці три маловідомі факти нічого не додають до історії Зари Тлустої, але, сподіваюся, допоможуть зрозуміти, чому Зоря Зари виявилася такою короткою. Хоча, по суті, триває донині, бо як і всі інші зорі, Зоря Зари споконвічна й непроминальна.
Зара Тлуста виявилася єдиним вісником, чиї звістки всі без винятку були запитаннями. Зрозуміло, на жодне з них вона не отримала відповіді. А люди потрактували її як злого екзаменатора, прокляли і вигнали з пустелі.
Так згасла Зоря Зари, а сама Зара Тлуста знову оніміла і стала звичайною людиною-мистецтвознавцем.

Весь її зафіксований хроніками досвід, навіть досвід пожирання падлини нічого не дав мирянам. Мирянам узагалі нічого не дають чужі досвіди, одкровення і жж-пророцтва. Найкращі з них здатні хіба читати написи на стінах. Можливо, тому Зара Тлуста ходить чужими під'їздами і вишкрябує, здираючи в кров нігті: «Свєта+Тьома=любов»

Мені нічого додати до цієї мудрості.
Тому за прикладом Зари Тлустої я німію, глухну, вмовкаю.
Звісно крізь свої чорні окуляри я бачу ще дещо, крім Зорі Зари.
Але нікому про це не скажу.

В принципі, вже час звістувати, піплу мізки парити, хоча, звісно, ну його в баню.
В принципі, це місія віщого коня, але кінь зіржавів — карусельне опудало, викрадене румунськими циганами. Попіл, попіл...
Я і сам заіржав би, бо не так народ випередити, як попередити паніку: мобілізація — стоматологія механізму опору.
Механізм опирається техогляду. В коробці — вата, в міксері — вата, трансмісія — ватяна, і магнето не видасть більше десятка ват.
Ну, нехай не всіх, ну, бодай дружбачків-братчиків урятувати та з десяток сестер розбудити.
Обійняти, підняти, дати раду і звіт попервах, а потім — вістувати, згорнути банк, порадіти, накурити, далі — пересортувати, стартувати і линяти нах.
У мене ж там уже все давно готово: катакомби, бомби, запаси води, іприту... цілий підпільний обком з агітацією. Все там у мене є, навіть «мене, текел, фарес» усіма мовами світу. Хоча переважно на івриті.
Але ситуація гнила, як не крути — ні коня, ні Олега, ні санепідемстанції.
І зерно Юрія проростає з протилежного боку гори трилистником якогось Євстахія: я не в шоці, я просто в áхуї.
Ні коня, ні ікони... ну, це таке — згодиться дзеркало і яка-небудь дощечка вербовая: осідлав і — гайда до раю.
Суха сакури гілка, недопите саке — все, що залишилося від попереднього самурая.
Скачу на дощечці, іржу галябардою, до дзеркала молюся. Коротше, тренуюся.
Десь у мене повинна була бути чи то астролябія, чи то алебарда. Та й військовий квиток десь валявся (це така книжечка відривних бонусів).
Відірватися би по-чорному, підірвати б усіх, навіть тих, кому по барабану. Але місіонерів зазвичай душить не жаба, а сміх. Ну, бо смішно, коли ти на дощечці мостишся, а жаба десь там — у тумані.
Наводити мости, підривати колії — це якась партизанщина, шняга, не місія.
Врятувати б нехай одну, але витягти, на ноги поставити, признатися: «I Miss You».
Вона так любить життя — через це на неї так любо дивитися.
Вона вміє говорити (таке трапляється), і вміє слухати (про таке навіть не мріється).
Вона знає ціну словам, вона сама їх складає, майструє — не лише баби базарні базар фільтрують, не лише у фільтраційних таборах проростають Євстахії з Юріїв.
Ну, але що? — мої лінзи-приціли збито, мої фільтри-легені геть просмолені, і карусельний кінь не б'є іржавим копитом, і Олег знову на якихось голандських гастролях.
А вона — як вона: найкраща з усіх можливих моделей для майстрів старої дати. Тих майстрів уже нема, та скульптури її тіла вимальовує кожна ніч, кожен день, і навіть промінь рентген-апарата.
Немає в мене її фото. Лише флюорографія та енцефалограма. І аналіз крові на простирадлі. Простирадло піде на хоругви, решта — в архіви постраждалих.
Прости мені, сестро, просто і радо. Адже ми, на щастя, не друзі й, на жаль, не коханці (бо яке там кохання з флюорограмою, бо яка там, сонце, дружба під стронцієм — піврозпад короткий, практично, немає шансів).
Але вона так любить жити попри всі алергії, анемії, нежить. Щоденники її віз, декларації митні колекціонують інженери генні. Я розумію цих колекціонерів. Цю нечисть, цих майбутніх геніїв.
Вона теж геніальна — не боїться виступати в цирку. Хоча, який це вже цирк, коли під відкритим небом... коли на межі чотирьох чи п'яти державних утворень...
Вона жонглює печінками, нирками, балансує в зонах duty free, і в якихось інших, стрьомних зонах. А якщо й зривається, то летить угору, ну, туди, під купол, де небеса акробатів. І звідти її слова відфільтровані падають іноді дощем, іноді пухом, іноді інтернаціональним матом.
Інтернаціонал савани — її звіринець. Вона оперує інстинктами, тваринними снами, нервами. Найчастіше за нею гребуть павіани. Хоча трапляються і зебри, і зубри, і навіть тигри з левами.
Вона любить майже усіх чоловіків, бо й вони її люблять майже без винятку.
А от з жінками не склалося — у жінок свої розклади, не врубаєшся, хто винен, хто не винен тут.
Вона б їх усіх подружила.
В сенсі — всіх цих чоловіків з їхніми жінками.
Але це хіба треба бути багатожильною, принаймні життя зо два не завадило б.
А вона так любить жити своїм першим, своїм останнім, своїм одним. Одним днем, однією темою. Хоча для певності — від себе скажу — було б незле, щоб ця любов була б хоч трохи взаємною. Бо виходить так: вона любить життя, а її подруги, наприклад, вважають її життя пересраним борщем. Ну, подружки гальмують. У них що не роман, то відкат. А в неї все на купу — обломи, облоги і пес його знає, що ще.
Коротше, нікого я так не врятую. Тим більше — плеврит, і часу замало дано. Але кажу собі: «Євстахію, себто, Юрію, герою недобитий, ну хоч раз, хоч спробуй, поворуши задом, інакше нахуй ті катакомби і словникові запаси івриту. Бо вона так любить любити, бути веселкою і молодою, тож розкрути задля неї бодай каруселю, або розкрути когось на куриво і поділися самокруткою чи... хоча б водою. Ну, бо справді — пофік ті підземелля, рухи опору, пори ока, ідиш, чи то пак іврит, уся ця морока...
То ти йдеш, чи не йдеш?
Їдеш? Не їдеш?
Тут уже сам вирішуй, коли і де.
Вирішуй, що важливіше — її алергія, чи твій плеврит.
Кого із вас тупо задуха задушить.
Бо якщо навіть іржавий кінь злітає з копит, то піднятись з копит тобі — це ж за щастя, за милу душу.
А іржати не конче.
Іржати не мусиш».

Побутує думка, що світ занапастили фрукти, гроші й людська невситимість. Існують версії, що у всьому винна інтертекстуальна некомпетентність або порушення генетичного коду якої-небудь суспільно-значимої амеби. Дехто каже, ніби світ зійшов на пси через знудженість Творця, втомленого безконечним серіалом світової історії.

ОК. Але покажіть мені режисера, сценариста, гримерів — усю цю шоблу, яка віками експлуатує одні й ті ж сюжети, розв'язки і — що найгірше — одні й ті ж пики. За моїми спостереженнями, світ довели до ручки, світом керують і зводять кожен поворот історії до титру «далі буде» люди певного психотипу. Я б назвав їх важкими невиліковними ідіотами. Однак це надто схоже на діагноз, а я не вділяю діагнозів, з дитинства залишаючись прибічником ампутацій, депортацій та пожиттєвого електрошоку.

До того ж важкі невиліковні ідіоти не лише занапастили світ — вони повсякчас забезпечують прогрес, зростання добробуту й інноваційні розробки в сфері домашнього консервування. В них взагалі багато заслуг перед людством, тобто перед самими собою. Бо саме завдяки цьому психотипу ми все ще віримо в чудо. Бо власне діяльність важких невиліковних ідіотів найчастіше підсумовується так:
— Це чудо, що не все згоріло.
— Це чудо, що не зірвало дах.
— Це просто чудо, що всі живі.
Оце останнє, мабуть, найуніверсальніше. Бо коли дивитися на кожного важкого невиліковного ідіота зокрема, і на сумарний ефект їхньої екзистенційної активності, на думку спадають хіба ідіологеми типу «Лишень не було би війни».
Бо війна справді — улюблена розвага важких невиліковних ідіотів.

Їх багато. Набагато більше, ніж можна було б уявити з телевізора.
Тому застосовувати до них діагноз важкого невиліковного ідіотизму небезпечно: надто мало залишиться тих, хто міг би претендувати якщо не на еталон, то бодай же на гіпсову копію здоров'я. Тому я називаю їх «тяжОлі».
(Знайомий звукооператор так окреслює всю музику, яку важко слухати).
Маю на думці людей, з якими жити не просто важко, але й до ідіотизму весело.
Бо це ж для них вигадано слоган: «У мене шоппінг (заппінг, джоггінг, срачка, жрачка, місячка, жувачка, тічка), і нехай увесь світ зачекає».
Я все чекаю щасливої днини, коли у всіх тяжОлих одночасно станеться гострий напад шоппінгу (срачки, жрачки), і вони дозволять нам принаймні перевести подих. Принаймні подих. Поки-що переводимо тільки дух.

Але чекати цього ще наївніше, ніж Судного дня. Судний день, звісно прийде, але разом з ним прийде суддя-дебіл, присяжні-мозаїчні психопати, і повна зала тяжОлих свідків тяжОлого єгови, які замість кричати «Розіпніть!», в процесі процесу впарюватимуть одне одному методички «Як вижити і примножити підчас кризи». Вони щоразу називають Апокаліпсу кризою, обирають з місцевих паралітиків антикризовий оргкомітет, і Вершники відступають присоромлені. Про який кінець світу може йтися, коли довкола валютна діарея, крах дао Джонса, і стрибок цін на овес? Адже коні Вершників — передусім коні, їх голими понтами не запряжеш і громадським обов'язком не нагодуєш. Та й на сухому сіні есхатологію не розрулиш. Коротше, всім потрібен овес, тому Апокаліпса щоразу легко зривається перебоями в постачанні сільськогосподарської продукції. А поки замішання та голосування, поки шум і гам, тяжОлі й самих Вершників присаджують то на біододатки, то на фіточаї, а то й розводять на звичайні наперстки. Так судилище перетворюється на програму «Суд іде», і спостерігаючи з-за грат за вакханалією мережевої юриспруденції, починаєш шкодувати, що не обрав шлях воїна, що не став покемоном-кулеметом, аби фігачити цих переношених уродів, цих довбанутих довбойобів, цих добропорядних громадян.., втім, ми ж домовлялися без діагнозів.

ТяжОлість не залежить від статі чи віку.

Від віку — тому що внутрішній розвиток тяжОлих закінчується десь у 4-річному віці, і далі прогресує лише тіло з його вуглеводами, перистальтикою і бажанням влади. (До речі, бажання влади — це універсальна міжлюдська категорія, одинаково притаманна, як тяжОлим, так і решті, з тією різницею що тяжОлі владою вважають буквально владу, тобто «вклякни і відсмокчи», а не всі ті незліченні способи владарювання світом, що доступні абсолютно кожному, абсолютно кожному, хто бачить трохи далі власних гландів).

Так от розвиток тяжОлих припиняється приблизно в 4-річному віці.

Вочевидь, хтось із них десь колись прочитав: «Будьте, як діти» і вирішив, що християнство — це недільна школа для дебілів.
«Будемо, як діти» — вирішили тяжОлі, і намалювали маленького Ісусика, тяжОлого, як атомна війна.
«Будемо, як діти» — постановили тяжОлі, і ввели уроки краєзнавства, примусове обрізання дівочої пліви та прививки від IQ.
«Будемо, як діти» — утвердилися тяжОлі, і написали це гасло на грошах, турнікетах Диснейленду та на воротах Аушвіцу.
«Будемо, як діти» — оголосили тяжОлі і зняли перших баварський порнофільм.

Але зупинившись на етапі 4-річних, тяжОлі переконані, що базового набору духовних потреб — каку! гаму! і дай! — цілком достатньо для повноколірного зображення. Тому досягши біологічної зрілості кожен тяжОлий кожне своє «каку», кожне своє «гаму» і особливо «дай» вважає особистим вкладом у світову культуру. І має рацію. Тому світова культура так нагадує засраний сільський нужник, а найдорожчі парфуми пахнуть штучними трояндами. Ну, але — геть від пафосу, адже пафос — вигадка тяжОлих.
Якщо смерть звичайного ідіота — полегкість, то смерть ідіота пафосного (нудна, як звуки H.I.M. навесні) перетворюється на загальнонародну трагедію, бо ж народи складаються зі звичайних ідіотів, а кожному звичайному ідіотові хочеться відійти заквітчано, забальзамовано, ногами вгору. Тож пафос — прерогатива тяжОлих. Пафос потрібен їм, аби повірити у власні ідеї (так ідіоти еволюціонують в донкіхотів) та забалакати ідеї інших (так донкіхоти перетворюються на ідеологів).

Трохи конкретики:

Важкий безнадійний ідіот — зазвичай патріот, незалежно від місця народження. Сусідів ненавидить по-чорному, озброюється вилами, вправляє джіу-джитсу (в національних гамівних сорочках, що не так обмежують, як координують рухи), а ще мріє особисто ознайомити Фукуяму зі своїми планами перебудови світу. Є самостійники, що самостійно оголошують перебудову на ввірених їм територіях, тоді ковбасить усіх — і тяжОлих, і льОгких, і навіть самого Бога духу винного Фукуяму, котрий постійно віддувається за чужі геополітичні ініціативи (що поробиш, така вже доля всіх центрально-європейських євреїв).

Важка безнадійна дурепа, натомість, до пори (себто до тих же 4-х рочків) виглядає цілком нормальною, і навіть її постійне «каку-гаму!» не дисонує з хором співвітчизників.. Однак, коли тяжОла входить у пубертат, важким стає життя оточення. (З хлопчиками воно як? Воно простіше — ну, там, подрочив, з пацанами помахався, ну, на війну сходив, ну, на крайняк, пересів з іграшкового танка на синій лексус — і все. Ну, нехай ще заснував благочинну фундацію, фабрику ліричної пісні чи гурток македонської стрільби — і в натурі все.)
Дівчатка ж від 4-х до 7-ми намагаються переплавити куклумашу в лялькубарбі;
між 7-ма й 8-ма — вичленити з перевареної варі якщо не кена, то бодай Колю;
а коли задрочена регулярними підпалами родина, з нагоди 9-літнього ювілею дарує тяжОлій справжніх барбі-кена з вогнетривкого латексу, тяжОла влаштовує лялькам примусовий коїтус, у результаті якого голівка кена (мається на увазі його головна, а не члениста голівка) опиняється в роті барбі, а далі... далі все, як передбачив Фукуяма і описав Лінней.
Десь поміж 13-ю й 17-ю тяжОла усвідомлює, що відгризати голови самцям краще самій, не покладаючись ні на барбів, ні на варь, ні — тим більше — на маш. І краще це робити не з кеном (банановий смак), а таки з Кольою, який і патріот, і сталевар, і видавець, та й голівку його зроблено його з куди смачнішої субстанції (самошедший гелловінний гарбуз).

Так завдяки дозріванню тяжОлих дівчаток ряди невиліковних ідіотів-чоловіків поповнюються шеренгами просто безголових.

Саме через цю обставину (може, це збій програми, може — посильний самозахист Бога), через цю щасливу обставину — поїдання тяжОлими самками тяжОлих чоловічих мізків — тяжОлі майже не розмножуються. Однак вони й не помирають майже (адже крім 4-річної душі в них нічого немає, а душі, навіть дитячі, навіть тяжОлі — безсмертні), тому кількість населення на планеті майже стабільна, а тимчасові демографічні вибухи тяжОлі гасять антисанітарією, футбольними путчами та пивними дріжджами.

Найприкольніше в тяжОлих — їхній глухий антропоцентризм. З роками «каку-гаму-дай» перетворюється на «вірю-знаю-можемо», або на «drugs-sex-rock&roll», або на «поховайте та вставайте», або «брюліки-гідровібратор-і-червона-спортивна-машинка-з-маленьким-білим-песиком-на-передньому-сидінні».
Так, тяжОлі багато страждають. Це правда. Але це не через брак інтертекстуальної компетентності. Все тому, то кожну книжку вони читають як власне досьє, кожен фільм коментують фактами своєї біографії, а кожен прогноз погоди сприймають як особистий гороскоп.
Тому дискутувати з тяжОлими безсенсовно: чують і бачать вони лише самих себе, а дискутують лише з гіпсокартоном, який має схожий темперамент.

Можна безконечно переповідати особливості інтимного життя тяжОлих з рештою світу (цей інтим і є світовою історією).
Можна довго пояснювати, чому антропоцентризм тяжОлих не слід плутати ані з егоцентризмом, ані тим більше, з егоїзмом. Можна мріяти про загальну диспансеризацію (тільки хто ж тоді саджатиме картоплю, прикордонні стовпи і один одного).

А можна з відчайдушним розпачем святого Упячки оголосити ідіотом себе самого.
— Я ідіот! Убийте мене! — просить святий Упячка.
ТяжОлі навіть не іржуть — вони просто не вірять в існування таких імен.
— Я ідіот. Убийте мене, — прошу я важких невиліковних ідіотів.
— А посвідчення маєш? — питають вони. Розводять.
Посвідчення моє їм нафік не потрібне. А от недогризена голова — все ще ласий шматок.
Ці не вб'ють. Смерть — лише за довідками міськвиконкому.
Ці пережують і не виплюнуть. Так і стирчатиму з писка якої-небудь варвари.
Ну, але це все ж краще ніж бути Вершником без голови і постійно втрачати на капелюхах.
А всередині варвари — тихо й темно. Мені тут дозволено і каку, і гаму, а ще обіцяють, як навчуся гризти нігті й мняцькати піпіську, то подарують червону гоночну машинку і білого гіпсового пуделька. Що ж, нехай буде так.

А вб'ю себе я вже якось власними силами.
Дякую. Я сам.
Сам я. Сам.
Дякую.

Ложа «Азія Світу», як і личить справжній ложі, не мала єдиного центру і була розосереджена по всіх кооперативах внутрішнього дагестану. Однак після того, як Ургант Дж.Т.VII видав розморожений на ротапринті текст БНБ-закляття (Бубен Нижньої Бірми. ІМХО-прес, 35 тис прим), різоматичність світобудови затріщала під тиском відцентрових обставин, і кізяки внутрішнього дагестану розлетілися подібно спорам галюциногенів. Відтоді «Азія Світу» існує лише як серія регулярних, але непередбачуваних одкровень кількох десятків дільничних магістрів (не свідомих навіть власного магістерства).
Зате є кілька місць, офіційно зареєстрованих осередками «Азії Світу» — пасаж Гартенбергів у Станіславі, готель Брістоль у Брістолі і старий гіпівський сквот на Васильєвському острові в Петербурзі. Ну, і музей-садиба Урганта Дж.Т.VII. Точніше — музеї-садиби: їх понабудовували в кожному пункті, де мешкає бодай 50 тис нас. Воістину азія поглинула світ.
Але пригледьмося уважніше до цих садиб, по суті — садів, бо кожен музей — сад, зазвичай, яблуневий або вишневий, у якому до кожного дерева прикріплено цінник з фрагментом одного з одкровень Джамбона Т.VII. Тулку VII був плодовитим автором. VII заповідав: «Дуже важливо, щоб перелічені заходи послідовно проводилися в далеку путь (оплески)».

Ось, наприклад, ранет ювілейний, зимовий сорт, ледь торкнутий сапфіровим грибком. А ось його цінник:
Шумів травневий листопад
У парках, багрецем заллятих.
Так повертався я до хати,
У рідний сквот, у Петроград.

А ось падалка-скороспілка. Її цінник змінюють що сезону:
Я ідіот! Мене убийте!
Ось злива слів. Ось духу злет.
Вам допоможе вгору вийти
Упячки радісний Декрет.

Чи, скажімо, вишня польова, вона ж сакура, вона ж дурманограйка:
Слова лунають гордо й просто,
Надія світиться в очах —
Ми революцьйонери росту
(і Ужоснах, і Ужоснах).

Загальна демонологія «Азії Світу» зрозуміла — червоні трабли і їжачок в пісках. Але що ховається за фасадом кармінних ритуалів?

Зазирнімо до готелю Брістоль.
Посеред центрального входу — панорама місцевого лабіринту Magic Door (3765 кущів ялівцю, 12 га, ексклюзивна стрижка, лендмахер Ед Палкапилка, понти) і прозована сага про ребрендинг готелю в останній декаді. Це пропускаємо. Гальмуємо біля віконця адміністрації, де особисто метрдотель, заслужений боян Бешкека й довколишніх космодромів Масхад Моссадович Аслан-іде в супроводі національного хору караоків декламує загальні правила поведінки в притулку для багатих, яким насправді є готель Брістоль. Правила краще прослухати і офіційно з ними не погодитися.

«Триватиме зростання кармічних заслуг населення. Середньомісячний баланс робітників і службовців зросте на 13-16 процентів. При цьому повинне бути забезпечене посилення залежності розмірів кармічного відшкодування від кінцевих результатів роботи колективу і кожного візіонера зокрема. В міру створення умов і нагромадження заслуг передбачено поступове підвищення мінімального кармічного відшкодування до 80 пунктів на місяць, а також стабілізація ставок і окладів робітників та службовців, першою чергою в езотеричних галузях народного господарства.
У централізованому порядку намічається здійснити і ряд інших заходів: запровадити на Троєщині та в окремих районах Казахстану районні коефіцієнти надбавки до щоденної пайки карми у формі санкціонованих приходів та від'їздів із розрахунку 2 приходи і 3 від'їзди за кожен децл наближення до Будди. А, як відомо, доля Будди в руках Аллаха, намальованого на стіні Буддабару, що в Аллахакбарі, ой гой-єси, Азіє Світу, світи нам торчно, приходь нам світло, будь нам прушно, о Азіє, діво ночі, диво дня».

Акин, декламуючи, справно роздає номерки від номерів. Це — перший етап ініціації.
Аслан іде слідом, і поки ви піднімаєтеся ліфтом до свого покою, триває нейролінгвістична обробка: на дзеркалі — пам'ятка, написана помадою «Lipstick-17» (перифраз назви празької філії ложі).

Реальний кашемір, травневий стяг,
Канабіол, хлорид, гідрат...
Всіх трударів його розмах
Єднає. Позаду розбрат.
Травневий стяг — як палець кулемету,
Простертий вгору із броньовика.

Такого стяга ще не бачив світ.
Баклага з кришталю на ньому.
В ній заламався зір зеніт,
«Зеніт» в окладі бойовому.
Зенітний спалах — сигаретна гільза,
Простерта вгору із броньовика.

Уперше на землі замаяв стяг,
Єдиний для Гаїті і Бешкека,
І вивів нас на вільний шлях,
На вільну путь нового шілавєка.
Прощальний залп — стрибок броньовика
Угору з дула кулемета.

В номері вас уже чекає літня подружня пара — покоївка та покоюн— (це підготовка до другої стадії ініціації), так от на вас чекає літня пара та пара зимової білизни — натяк на те, що випробовування тертям і холодом попереду. Згодом до покою набивається ціла юрма службовців, усі з бейджиками «Азії Світу», і безпосередньо починається безпосередня й дуже забавна друга стадія. Спочатку вас впродовж 15 хвилин змушують вглядатися в екран убитого телевізора, потім ви разом із іншими вбитими маршируєте по периметру кімнати, вигукуючи якісь безнадійні мантри, написані завгоспом бешкецького космодрому ще в квітні 1968-го у відповідь на сумнозвісні події у Вудстоці, Прага Брістоль. Все це покликано ввести вас у транс, завдяки якому тільки й можливий левітаційний переліт до Станіслава, в пасаж Гартенбергів, де сивочолий Ендшпіль у супроводі секретарів райкомів попередніх скликань (секретарі — чоловіки-травесті: участь у ритуалі жінок широко заохочується, та ніким не вітається) виголошує черговий текст ритуально-тестового характеру (це передмова до третьої стадії).

Ми не приховуєм, що труден битов шлях,
Що знали ми і голод, і ізмєни,
Та ми були пневмозабивки генії,
Ми — бур'яни на зораних полях.
Ми — раса раста. Так. Збагни це слово миру.
Стояла ніч. На троні — цар-кумар.
Та майорнули стяги кашеміру,
І майораном обернувся цар.
Ми растамани. Ми прийшли, щоб жити.
В боях калічитися — нам в облом.
Ми — травосії. Ми — ловці у житі.
Ми ловим кайф, фільтруєм стрьом.
Поглянь назад — побачиш шлях тернистий.
Поглянь вперед — там мудрості лице.
Ми, як і всі, ще хочем пити й їсти,
Та нам впадляну думати про це.
Ми — забиваєм. Попускайся, світе.
Нехай прийде нірвана-мама з гір.
Ми топчем ряст. Ми раси раста діти.
І з нами штангенциркуль й кашемір.

Воістину, навряд чи комусь доводилося чути подібне кощунство, де б святі растаманські ідеали перетворювалися на ідеологічну зброю світової масонерії. Але Ендшпіль на те і Ендшпіль, що на його п'яту ногу хто наступить, тому зі старту третя стадія, просто на кишку і без молитви.
Коротше кажучи, історія «Азії Світу» не має завершення. Ендшпіль — це не кінець. Це відсутність виходу. Але поки з бешкецького космодрому стартують залізні сперматозоїди супутників, поки в буддабарі готелю Брістоль співає жінка на ймення Беатріс (Патриція), поки в околицях пасажу Гартенбергів над прірвою в житі справжні, нЕзлі растамани лапають малюків і свій нехитрий кайф, життя триває; та азія світу — будьте уважні! — тихим вальпургієвим кроком входить у ваші сни, у ваші вбиті телевізори й скурені мізки — тож будьте уважні! — чуваки і чувіхи, справді, будьте уважні, це ж єдине, про що вас завжди просить Господь.

Нічого не можна переповідати «своїми словами». Тобто взагалі нічого не можна переповідати. Ні словами — чужі вони чи свої — ні іншими засобами комунікації.
Але якщо вже переповідати, то словами. І, звичайно ж, чужими, бо інших просто нема.

Я зазвичай переповідаю не те, що фіксують мої фоторецептори (там поганий кольороподіл, розбовтане кадрування, брак вербалізатора), а те, що бачить маленький зелений чоловічок в моїй голові. Зрозуміло, ніякий він не чоловічок, і не зелений — так, кислотні асоціації — але ж не переповідати мені увесь ланцюг торчків мого «я»? Чи переповідати? А якщо «так», то чиїми словами? А якщо «ні», то як жити далі?

«Я», «ТАК», «НІ» — ось перша трійця кожної особистості.
«Я», «ТИ», «ВІН» — те саме в шкільній подачі.
«ВІН», «ВОНА», «ВОНО» — в соціобіологічній інтерпретації.

Інтерпретація, як бачимо, — справжній механізм сцени світу. А не власність слів, з яких складаються наші перифрази. Про що і якому інтерпретаторові переповідаємо, і, основне — нащо?

Якщо запитати маленького зеленого чоловічка, з чого складається він сам, почуємо відповідь справжнього постмодерніста: «Я, мій пудель і дідько в моєму пуделі».

Неважко зрозуміти, що це та сама тріада, бо я — це «я», «ні» — це мій пудель, а дідько в моєму пуделі — довічне «так». Жодних інших слів ми не потребуємо: вся решта слів не те, щоби зайва, але фальшива.

— Я! — гордо каже маленький зелений чоловічок.
— Так? — сумнівається пудель.
— Ні. — констатує дідько.

— Я? — лякається маленький зелений чоловічок.
— Так! — безапеляційно гаркає пудель.
— Ні-і, — хитро посміхається адвокат диявола.

— Я?! — грізно перепитує маленький зелений чоловічок.
— Так, mein Furier! — дисципліновано відгавкує пудель.
— Ні, mein Führer... — кокетливо каже Ева Браун.

Я переповідаю цей світ так, як його бачить маленький зелений чоловічок. Іншої оптики не існує. Я не бачив цього світу на власні очі, відколи його створено. Маленький зелений чоловічок спочатку мені все розказав, потім намалював, потім пояснив, а потім з'їв і в голові кубельце звів, от достеменно, радісні мої птахове, живіть, плодіться, несіть яєчка овальних ілюзій. Багато людей ображені на мене через те, що я бачу їх в монокль маленького зеленого чоловічка. На що відповідаю їм, що й вони ніколи не бачили в мені нічого, крім маленької зеленої лінзи, то ж до кого претензії?

— Я? — питаюся в людей.
— Ні, — кажуть люди.
— Та-а-к, — шепотить кожен.

Маленький зелений чоловічок позбавлений моїх комплексів.

— Ні! — вітається він з юрбою на американський манір.
— Take! — благає юрба.
— Why me? — демонстративно знизує плечима дідько, і забирається геть.
— Ja-ja! Jawohl! — перекладаю я.

Задовбали вже вони. Отой зелений, хвостатий. І той перший, ліпший. І їхній рогатенький, клишоногенький пудельок... Недавно даю йому їсти, а з нього вилазить його маленький зелений чоловічок, зі своїм пуделем... Коротше кажучи, є речі, які не можна переповідати своїми словами.

Бо в стражданнях немає жодного духовного вдосконалення.
Духовне вдосконалення просте й радісне.
Як мій пудель.
Як дідько в моєму пуделі.

Ілона Ц. і Зара Тлуста не були приятельками. Вони знали про існування одна одної, але взаємній симпатії ні з чого було взятися. В потенціалі їхніх стосунків могла би бути хіба взаємна погорда чи — за сприятливих обставин — зневага.
Хоча обидві належали до того тихо-вампірячого типу, що його в народі окреслюють гнилим словом «сóски». Я цього слова не вживатиму, як намагатимусь не вживати й профанного поняття вампіризму, я намагатимуся дотримуватися номінації «осóбина», але не це суттєво, сіль у тому, друзі, що обидві відьми володіли ментальною сироваткою для згортання чуйки реципієнта, а отже в натурі були вампірицями, реально вампірицями, вампірицями, хай мене, хай.

Різниця між ними була та, що Ілона Ц. з неперебірливістю молодого організму смоктала всілякі енергії (часто її плющило, ламало і вивертало, як від горлового міньєту, бо набереться дівка гівна всякого і ковбаситься потім чужими лейкоцитами, але вона переконувала себе, що то все кайфові приходи, що це просто наслідок кисневого голодування, адже вона піднімається вгору, до світла, до бога, і тому подібна мурня, коротше, що жорсткіший був у чувіхи відхідняк, то вищі духовні злети вона собі приписувала, дурепа така, світлий, темний — яка різниця? — це як в тому анекдоті: мамо, а як стають богами? — боги, синку, це люди, які пройшли нелюдські випробовування й оволоділи нелюдськими можливостями — мля, ну пінцет, як дітей калічать, розводять, от і цій дурепі теж ніхто вчасно не порадив зав'язати з духовністю, насрати на шовкові стяги травня і піти в психіатричний монастир з вервиць фенєчки майструвати, до кінця дів, мля, ну, але справді, хто їй там міг це пояснити, у тій дурнуватій Америці, де всі повально як не психотерапевти, то сноп-доги, коксокоролі, коротше — альпіністи), натоміть Зара Тлуста належала до емпіричних гієн і живитися могла винятково відходами духовної діяльності.

Трагізм ситуації Зари Тлустої полягав у тому, що вона не могла насолоджуватися фаховим поїданням падлини: ставала на заваді власне фаховість як форма досконалості, Зара Тлуста могла б розкошувати лише у власній ницості, якби взагалі могла. Але вона не могла. Взагалі не вміла, не мала здатності насолоджуватися. Щоб жити, їй необхідна була постійна, добре аргументована самозневага. Тому вона жерла падло і саму себе, і падло в собі, і виділення внутрішнього мертвяка нон-стоп. Але — знову але! — це не мало права перетворитися на звичку самозневаги, адже тоді вона заспокоїлася б і померла. Ібо покой нам токо снітса. Зара Тлуста являла собою психотип Павки Корчагіна, який свій перший досвід зміненої свідомості переживши в дитинстві внаслідок жорстокої ангіни й жару, вирішив, що простуда — це єдиний легальний спосіб психотуризму, тому постійно то валявся на мокрих шпалах, то загинався в зимних шахтах, то кидався на засніжені амбразури — все в намаганні вчергове простудитися, злягти, дістати високу температуру і заторчати. Все замість того, аби стати нормальним наркоманом. Втім, нормальні наркомани не змінюють ходу історії. О, скільки вас, сухотних геніїв, залежних від власного туберкульозу!

Зара Тлуста змушена була вигадувати щоразу принизливіші комбінації. Вона то закидала жертву спамом непотрібних послуг; то влаштовувалася її, жертви, біографом і никала за нею, мов ігуана, аж поки клієнт не починав розкладатися на ходу; то під виглядом енцефалітного кліща влазила жертві в підсвідомість, і поки клієт відривав і смачно розмазував підошвою по асфальту її фальшиве тільце, вгризалася голівкою у щораз глибші товщі енцефалограми. Останньо вона не гребувала і такими істинно ницими способами заробітку, як, наприклад, змоделювати ситуацію, щоб клієнт застав її, скажімо, голою і на горшку, або щось таке. Шок зніяковіння жертви завше виявлявся таким енергомістким, що в Зариній ієрархії був чимось на кшталт астрального мультивітаміну. Справжній гівняний енерджайзер.

Зара Тлуста не могла ані на мить заспокоїтися, повірити бодай же в свій смоктальний хист. Тому підсилювала, як їй здавалося, ментальні відсмоктування цілком матеріальними амулетами і талісманами. Звичайно, нічого з цього не працювало, навіть галіме плацебо не спрацьовувало, та саме в цьому для Зари Тлустої відкривалися нові горизонти автозвинувачень у профнепридатності. А також — несподівані розваги, розваги, як їх розуміла Зара Тлуста. Наприклад, дехто з жертв лякався, отримуючи в несподіваний подарунок дві скляні кульки й експрес-запитання «знаєш, що це?» Звісно, навіть дітям відомий цей хрестоматійний трюк під назвою «відьмине око», по суті — тривіальна підглядалка, астральний «жучок» ( і — додатковий канал відсосу), однак мало хто з клієнтів приходив до тями так швидко, щоб нейтралізувати його (сироватка на згортання чуйки діяла безвідмовно), тому зазвичай жертва втрачала пильність і роками носила злощасні кульки по кишенях, вважаючи їх оберегами, і витрачаючи на них останню потенцію (в ідеалі справжнього відьомства — символічне заміщення скляними кульками сім'яників жертви — так звані «відьмині яєчка» — опанування його генофондом, нащадками, в ідеалі — родові прокляття і генеалогічні дерева, всуціль обвішані родинами вампірів, але це в ідеалі і не про Зару Тлусту співано). Лише якось, єдиний раз в житті Зара відчула гострий приступ оргазму — коли її було миттєво викрито. Сором і захват чужою оптикою змішалися тоді в неповторний мікс. Не дочекавшись експрес-запитання, лише кинувши живим оком на скляні кульки, клієнт видав: «О! Контактні лінзи Мериліна Менсона». І кульки покотилися бруківкою.

Коротше, складним було життя Зари Тлустої. Жучки її постійно ламалися, не носили пилок інформації, не запилювали квітів зла — техніка, на відміну від людини, без самоповаги не працює.

Тепер Ілона Ц.

Насправді — це збірний образ. Насправді їх декілька, може навіть набереться десяток. Але всі вони однокулькові близнючки, японські дівчатка-клони, нарвані андрогінні барбі. Тому Ілона. Тому Ц. Тому одна. Тому американка.

Асортимент послуг Ілони Ц. просто космічний. Вона може бути єдиним коханням, прес-секретарем, особистим менеджером, літагентом чи посудомийкою. Також курвою. Вона забезпечить вам кар'єру, гроші, здоров'я чи чого ви там ще потребуєте. Вона лизатиме вам зад, що гаргантюєлівське туалетне качатко. Відсмоктуватиме так, що ви місяць заряджатиметеся від лептопа. За це ізолює вас від світу бетонною стіною власної метальності і замордує своєю «осóбинною» святістю. Поліглот. Мульти-інстру-менталіст.

Насправді порядно не вміє нічого, навіть відсмоктати собі палець ноги, нікого довкола себе не бачить і не чує, людей сприймає як світло-зелені плями на моніторі нічного бачення, зайнята собою настільки, що за кожним кущем їй ввижається Бог, який оберігає її від кожного віруса особисто. Кожне яблуко бачить червивим «лічно дрєвнім змєєм». В кожній церкві залишає нотатки: «тут о такій то молилася за такого-то, а під тією стіною — за того». Розмножується погано. В ліжку дві крайнощі: або лежить валянком, або заводиться з-пів оберта і потім цілу ніч кінчає самостійно, а ти не можеш заснути від її диких вересків.

Утім сексуальна вдоволеність/невдоволеність не міняє «осóбинної» суті Ілони Ц. Володіючи інертністю і пробивною здатністю криголама Ілона Ц. смоктатиме вас усе життя. Якщо видасться, ніби вона дала вам спокій — це не надовго. Це пошуки нових форм екстази. Це психопатичний перфекціонізм. Насправді вона просто потребує батька.

Ви думаєте, що закінчилася ера щоденних багатогодинних телефонних розмов (бо: розбита мобіла, бо: виінстальовано айсікю і факсію, бо: змінено номер стаціонарного телефону), аж тут починається період незрозумілих поповнень вашого банківського рахунку.

Ти сподіваєшся, ця дурепа розуміє, що ти не читаєш її щоденних мейлових реляцій (у яких, наприклад, баготодобовий погодинний звіт схуднення до 46 кілограмів, або віршований цикл про утворення зморшок довкола очей Бога, або тріп-ріпорти про наслідки щоденної виснажливої мастурбації духом), але погодилась на це, як погоджується на кожне мислиме приниження, аж тут раптом у твоєму блозі активізується зграя анонімних хуліганок, які вивішують на загальний огляд результати аналізу калу, що ти їх здавав, ще вступаючи у комсомол.

Коли мене запрошують стати почесним головою якоїсь фундації, обо відбути благочинне паломництво на стипендію, або виступити на шенгенській конференції, п'ятсот євро за п'ятнадцять хвилин виступу, я навіть не заглядаючи в документацію, знаю, що там — Ілона Ц. Або як арт-менеджер, або як дармограйка, або як універсальне зло. Ілоно! Свята Ілоно! Ілонки, дівчатка. Та від'їбіться, заради Бога.

Бо що ж ви прете гойними рядами, коли мені вже і під п'ятдесят, і відьмині яєчка оно на носі (ізвєнітє). І к тому же я постоянно женат, о ілони, о бісові діти.
Ну, це таке. Верески жертви. Холод. Хеловін. Вересень жевріє (здається, микола він?)

Я не про це. Я про те, що Ілона Ц. і Зара Тлуста ніколи не були приятельками. Вони знали про існування одна одної, але взаємній симпатії ні з чого було взятися. В потенціалі їхніх стосунків могла би бути хіба взаємна погорда чи — за сприятливих обставин — зневага. Однак, мабуть, важка реальність і проблеми з відсмоктуванням, змусили сестер до колаборації. Бо нещодавно, на сайті Асоціації Різних Письменників я знайшов оголошення. Як ви думаєте, хто б спромігся на таке? —

«До уваги пасажирів. Оголошується конкурс на краще оповідання про яскраві жіночі особистості та осóбини. Нагорода — контактні лінзи Мериліна Менсона. Запрошуємо. Засмоктуємо. Оргкомітет Зара-і-Лона».

В мене закінчилася і вівсянка, і звичайний овес, тож горлицю довелося годувати залишками курячої котлети. Горлиця їла, жаба, ковтала великими шматками, але зиркала недовірливо і виглядала злегка офігівшою — що не кажи, пташиний канібалізм.

Добре офігівшим виглядав і мій сьогоднішній клієнт — статус несуттєвий, ну тіпа, карочє, пішли ми з пацанами на пиво, а дівчьонки, тіпа, тпр-у-у.

Мені належало пояснити йому сутність молитви, бо в майбутньому це чмо збиралося стати художником і вже дало обітницю на кожне полотно просити Божого благословення.

Боже мій, якого ще тобі благословення треба, якщо Бог тебе художником сотворив і дав дар малювати, а інших дарів не дав, тому ти, чудо, таке недорікувате і глухувате. І про що ти збираєшся молитися в своєму щурячому майбутньому? Вимолювати геніальні абстракції відразу на стінах? Виловлювати з натюрмортів соковиті фрукти ді маре? І світлотіні даждь нам днесь? А завтра? А влади над умами? А над гаманцями? Га?

Вгадав. А тепер скажи, поганцю, нащо, аби все це мати, треба спочатку родитися й робитися художником, потім їбошитися з хімікаліями і фарбами, мазюкатися шо свиня, перед публікою принижуватися, дурня клеїти, потай вважати себе генієм, але бути переконаним у власній бездарності, а до того всього ще тупо вклякати перед кожним підрамником, як перед іконою? Нащо? Та попроси це все зараз, та й дасть тобі, і на фіга напрягатися, коли тобі лише про це розходиться.

От до фіга таких поліпів-піплів приповзає в світ із цілком поміркованими і нормальними бажаннями (ну, там бабло, халява, тьолки), але вважають, що для цього конче спочатку кимось задєлаться, менеджером там, адвокатом або крутим пацаном, або суперстаром-вопше. Ну, або художником. От, і ковбасяться вони від того і воду тут мутять. Бо ніхто їм, козлам, не об'яснив: «Народився? Прийшов у світ? Матеріалізувався? Хочеш бабла? Попроси со старта. Нівапрос — дадуть. Тільки не мути тут, своїми мозгами продвинутими не смерди, і так уже ніде й плюнути, кругом слиз, давити вас, гадів треба, тпр-у-у».

— Молитва — це ж не форма вислову, як висне в коридорах. Це ж, по суті, єдиний доступний нам спосіб існування. Кожна мить твого буття — молитва про наступну, і так без кінця, це крутіше, ніж конвеєр резерфорда, це реально крутіше від американських гірок і руських степів, це так круто, що молишся, і більше ні фіга, от тому й ім'я Бога під забороною, щоби часу не гаяти, щоби не розпилятися мислію по дермантінам, щоби славити і славити Отця нашого, а разом з ним і сина, і всю родину, й усю україну і нині, і прісно, і во віки віків, амінь, ну ти поняло мене, чмо болотяне?

— Поняло, — сказало чмо і звалило.

А перед тим помолилося за мене.
Тому тепер я тут.
А що? Горобцям теж можна курячі котлети.

Додавати щось до стосів писаного про Весну Людства — безглуздо. Тема цієї могутньої колись (бо панівної) і всевладної нині (бо знищеної) секти, на жаль, як то кажуть, просто «заговорена». Як заговорені й решта насущних тем: існування Бога, парадокс Хомського, участь євреїв у перших 3-х світових революціях.
Безлік публікацій, програм і досліджень лише перетасовують старі вигадки з новими нефактами, завдяки чому загальний інтерес до «Весни Людства» залишається млявим, але стабільним. Спроби привернути до проблеми справжню увагу приречені й смішні.
Бо обиватель зазвичай каже: «О! God! Good!» або «О! Чомскі!» і «Так, так! Знам! Це там, де всесвітня змова!», і «Ітс нот май компетенсі. Це не мой бизнс», і «Весна людства?! О, я! Я! Дас іс фантастіш. Недавно в одному нонфікшин...» і має рацію.
А тим часом справа весни людства залишається неприкритою, і хто перед нами — злі, підірвані растамани, як намагаються змалювати «люцців» (самоназва сектантів) фармакологічні корпорації, чи п'ята колона попущених психопатів, на чому наполягають тютюнові компанії, — залишається нез'ясованим. Єдино письмові пам'ятки братів Ургантів, отців секти залишаються і де юре, і де факто першоджерелом фактичного юродства світу, облагородженого до того ж грамотним постпродакшином.

Ще на початку Книги Прибуття (1.9.) подибуємо промовисті рядки:
скільки нас у тебе, нірвано-мамо!
ти ж у нас, як і гама-біологія, — одна...
ні для кого тебе не буде замало,
в твоєму лоні — наші долоні і наші імена.
Вкотре обсмоктуючи символічний фістинґ «лоні-долоні», анонімні коментатори, здається, навмисне обходять блискуче окреслену космогонічну функцію біологічної матері Весни: вона тримає у власному лоні не лише долі (адже долоні — мапи доль), але й імена своїх дітей, оберігаючи таким чином не лише трансцендентальну, але й конституальну їхню сутність.

І далі у Книзі Вхід (1.11) як розвиток теми звучить мотив:
падали цепеліни і боїнги
заради зорева твоїх «орбіт»,
ти ж залишалась у кожній вибоїні,
у кожній повісті временних літ, —

повторений згодом Книгою Приходу (2.07):
трансатлантик упав серед моря
рвало хвилями тіло його
але виросли блискавки з моря
і зашили тіло його.

Маємо неприкрито запозичений архетип матері-землі, вибоїни якої (слово «вибоїни» натякає, що земля ця — не конче поле, а, може, й шлях повз поле)... так от, вибоїни якої приречені заповнювати власними рештками щоразу нові ікаруси, свято переконані, що їхні регулярні падіння стабілізують орбіту планети і гасять парниковий ефект. У Книзі Приходу взагалі впадає в око надмір агротехнологічних подробиць. Що, зрештою, підкреслює неприховано ботанічний характер Весни Людства.

Канонічні тексти «люцців», як відомо, зводяться до розрізнених записів братів Ургантів. Порозкошуймо словами розрізнених братів.

Ургант Дж.Т. 1a, знаменита гексаграма СТ(Р)ІЛЕЦЬ:
«Кожна ріка на світі від власних витоків мчить. Кожний вчинок невидимо власну сутність несе. Латинські стрільці сказали б мені «Цить!», коли б я надто прискіпливо розпитував їх про це».

Ургант Дж. Т. 17s, одна з т.зв. СТРОФ-НАЛИСНИКІВ:
«Крізь дні та днини, крізь кумари, ізмєни і зради я бачу їхні ряси, вітрами боїв роздерті — латинські стрільці, братєльніки, камаради, скільки вділили ви, скільки не вділили смерті?»

Ну, і так можна продовжувати аж до Урганта Дж. Т VIIq, що прославився не лише як багатослівний римосуй, але і як шоумен-сакрал ШИКОЛАТНИЙ ЗАЙТС.
Цей у Книзі Перемін (13.2) взагалі договорився до апорій:
«Вона — зоря історії нової, біологічна зброя, на зразок орала. Вона — самиця, та, як треба — воїн, що знає силу власного орала». Ibid: «Дарма горлянку ворог надрива, хулою нас ховаючи, мов матом. Ріка-нірвана ватою сплива. І вічний сон. І мирний атом». Чи далі (розд. 3.1.): «Шумів рахманно кулемет у парках, ялівцем зайнятих... Балтійський чай, гірчичний мед, солоний піт моїх солдатів... У бій, у наступ, дружно, джа! За владу рут! За раду м'яти! Неопалима купина — солоний піт моїх солдатів! Ми вірні тій війні весни. Це наш девіз. Це мій мандат. Нюхни! Ковтни! Візьми! Лизьни солоний піт моїх солдат!»

Поминаючи фронтові особливості фантазмів Урганта Дж.Т.VIIq, зауважимо лише, що навіть підписав він ці рядки в особливий спосіб, з помилкою, випустивши з власного імені літеру «н», усе заради того, аби римуватися з солдатами — промовистий факт, чи не так?

А все ж закінчити хотілося б фрагментом інтерв'ю наймолодшого з Ургантів — Дж. Т. 148b, яке він вділив (на тлі мовчання решти братів) телевізійному каналу Телемаркет незадовго до ліквідації Весни Людства.

TV: У своїх гексаграмах і гекзаметрах Ви неодноразово стверджуєте, що людина може віднайти втрачений рай, а навіть повернутися в нього, просто змінивши оптику бачення. І що довколишній світ за правильної точки зору цілком відповідатиме предковічному едемському взірцеві. Правильно?
Дж. Т. 148b: Ну-у...
TV: Але ж довколишньому світі навіть без людини стільки насильства! Світ тварин і рослин — такий кривавий. Сильніші пожирають слабших, прудкі обганяють повільніших, розлогіші зеленіють рясніше тощо. Де ж тут рай? Де ж приклад едемської гармонії?
Дж. Т. 148b: Ну-у...
TV: Ви стверджуєте, що це також хиби нашого зору. Що це наслідок нашої смертності, яку до речі, за вченням Весни Людства ми наслали собі самі — правильно? — бо ж Бог з необережної любові наділив нас своїм всевладдям, от ми й створили собі смерть, як і первородний гріх, як і яблуко розтрати, камінь сподівання та інші винаходи. Що як тільки ми відмовимося від смерті (а це, за вченням Весни Людства, може зробити будь-хто, будь-якої миті), просто відмовимося, і все — правильно? — то і біологічні ланцюги харчування і всі інші, сплетені Господом узори, стьожки і мережки покажуться нам у красі первинного задуму і буде нам щастя — правильно?
Дж. Т. 148b: Ну-у-у, ну-у-у... (починає намугикувати мотив «Джа! Га! Джа Га! Ма! Я!»)
TV: Але як нам, як мільйонам телеглядачів просто зараз відмовитися від смерті і побачити всю цю красу? Цю велич Господнього задуму? Просто йти за вами? Вже зараз? Справді? Ургант, падлюка! Я йду! Мамо! Я йду! Не чіпайте мене! Руки геть із лона! Я чесна жінка!

Далі кадри, цього останнього, на жаль, інтерв'ю «люцців» Ургантів зафіксували, як братів разом із нарваною тележурналісткою саджають у відкриту вантажівку і везуть у якийсь субтропічний заповідник довічно збирати психоактивні рослини. Особисто нам такий вирок видається несправедливим. Бо за цей текст, скажімо, нам також належить бодай дещиця «люцького» покарання. Зі святом трудових буднів, миряни! Весна Люцтва гряде!

«Дощ цієї ночі лив, мов курився пилом, я любив її всім серцем. Всім серцем, дослівно, ледь ковзнули вила. Всім серцем, як і іншими органами — печінкою, нирками легенями, мозком, і депо кипіло навіть отією безтілесною, підшлунковою, чи що залозою (паравозна зала — розтривоженим цехам). Зброю мила роздавала, я любив її всім серцем. Серце для цієї цілі надавалося, куди краще, ніж фалос: воно щосекунди випорскувало в неї струмінь гарячої живої крові (йшли цехи за щастя в бій). Вирувала повінь, і її серце відповідало мені тим же. Я любив її легенями — ніби вирвався прибій — нашими спільними легенями, де змішувалися вдихи і видихи, наш кисень, наш азот, наш вуглекислий газ, насип люду повен. Я любив її гіпофізом, викидаючи в нервову систему — єдину енергосистему — згусток імпульсів (доторків, пестощів, подихів, облизувань, обсмоктувань, підсьорбувань, підшморгувань, покусувань, принюхувань, асфіксії, нудоти, коми, щоб над світом грянув грім) — імпульсів, які зворохоблювали на тому краю зв’язку хвилю коротких замикань у досвітки-морози, локальних перебоїв в електропостачанні, і небо супилось вгорі. Ніби з криці озеро я любив її шлунком, повним, ще неперетравленої їжі, нирками, піском в нирках, жовчними протоками, каменями в протоках, каналами, шлюзами, кишками, з усією перистальтикою й усім проктологічним вмістом в папахах кудлатих. Я боявся, що такого мене вона не захоче — галява, трави розколихані, — але у відповідь отримав таку хвилю вдячного тепла, і неба полуденну синь, що зрозумів: їй добре. Їй добре: у спекоті дня осіннього серпневого жаркого сніг упав. І танув сніг. Було 25-е. Їй добре з цим. Їй усіляко добре. Косар з косою вітамінною стояв побіля куреня. Їй усіляко добре і не раз. «Розпуснице!» — хотів було присоромити її, та вранці морок над трависьками, вночі мовчання і туман, а так її робочий океан прохлюпотів: «Так» — «Розпуснице?» — «Так» — задоволено відповідає вона шиєю — «Усни?» — «Так» — повторює передпліччям — «Нице?» — «Так» — підтверджує попереком, куприком, сідницями... «Так! Так! Так!» — кулеметом відповідає моє серце.

Вона захотіла поцілувати мене, повернувши голову так, щоб ми бачили одне одного, але поцілунок не відбувся через найчастішу причину невдалих поцілунків — сміх — вона розсміялася, також згадавши, що ми можемо цілуватися в будь-який спосіб, не змінюючи позиції, але вона, звісно, вибрала найекзотичніший і вивернулася через уста навиворіт і вп’ялася в мене з вивороту і ми утворили щось на кшталт просторового листа Мьобіуса, де зовнішнє переходить у внутрішнє без будь-якого шва. Просто, як продовження, бо насправді внутрішнє і є продовженням зовнішнього. І навпаки. Ми надто багато ділимо, надто багато ділимо, замість того, щоб поєднувати, а от зараз ми — я і вона — неподільні, і наше зовнішнє і наше внутрішнє — неподільні і наша кров пульсує нашими нервами, і нашу їжу їсть один фермент і наше світло випромінює барабанна перетинка спільного ока.

Сяяв дощ, горів поріг! Вона могла все, що завгодно (як і я). Стримано в стременах сталь дзвеніла. Вона взяла мене зі свого нутра рукою...

(коли ж її руки в той момент були моїми руками, що огортали її відразу за всю поверхню тіла, трималися за кожну пору тіла, за кожен рецептор зосібна, мої рецептори продовжувалися її рецепторами, хоча це вже був явний надмір, адже наші мізки давно переплелися всіма нейронами і пульсували в єдиному ритмі, і в тому ж ритмі пульсувала кров, в тому ж ритмі пульсувала на периферії внутрішнього зору яскраво-синє світло, в полі дим іржавий, німа ковильна нить, яложений кожух)

...вона зі свого нутра взяла мене і повела за собою углиб. Не питай дороги, хоч трупом ляж. Серце — в остроги. Зерно — в патронташ. Ми опинилися в подобі нефу із сегментованою стелею — це могло б нагадувати її підребер’я, якби не спіральний спуск униз і сходи, розгорнуті віялом клепані сходи, клепані, клепані, чавунні сходи зґвалтованих сестер з металу бозна-якої марки, подивися на обрій просто і поганяй, хай вітер у вічі, умри — не стій, двічі умерти простіше, молот, гудки, димарі, дольче ґабана, небо вгорі, стерті скрижалі, втрачений рай, мелена кава, гониво, чай у сивих туманах матросів... Ми йшли й ішли, опускаючись нижче, нижче, самі перетворюючись на підземелля, і вже не конче було знати, ні хто з кого виростав, ні хто — в кого, ні хто — кого, бо нікого тут вже не було і не був тут жоден «хто», святенникам, скупердягам спекулянтам не місце в печерах любові, — фантаст мурмотів настирливо, а дим розрухи повз протуберанцями, і з наших легенів зростали бульби крохмальної задухи, і сухий, кумачовий послід сипався з птахів, лютневі кліщі у блузах і бушлатах — пролетаріат пандемії, розчинені ворота шахт і йобіус-йобіус, ані шовчика, ані рубчика, ані зачіпочки, ой як розкліщимося, люба, гой-на, на?»

— У тебе розкішна внутрішня будова, — сказав він.
— Ти бездоганний енергетично, — відповіла вона.

Те, що вона була сліпа, а він глухий, несуттєво.
Нормальне освідчення. Хоча бувають і коротші.

Років так через 46-47 після скандального вознесіння біологічки в смт Бабине Лоно з'явився перший Мох. Правду кажучи, слово «перший» тут не дуже доречне, бо першим він був так само, як і третім, і тисяча триста сорок восьмим, і останнім, але віддавна повелося звати його першим Мохом, то нехай уже буде так. Може, так склалося й тому, що саме за його появи смт Бабине Лоно (станція моторизованого торчу) перейменували в смт Бабинелон (селище мегаполісного типу). Дурнуватих коннотацій із біблійним Вавилоном вдалося уникнути завдяки Моху: саме він наполіг на цій не зовсім правильній з точки зору хронічного мовознавства транскрипції. Наполіг і переміг.

Ситуація в смт тоді була непростою чи, — якщо відвертіше, — зовсім паскудною. Звідусіль лунали крики про допомогу. Колись єдиний у спільному пориві звести зі світу біологічку соціум розколовся на дві частини — потопельників і погорільців. Себто тих, хто перманентно тонув, і тих, хто перманентно горів. Була, правда, і третя категорія — повисільників — тих, хто перманентно висів. Однак, по-перше, їх було мало, а, по-друге, частина з них не просто висіла, а відвисала, тож можна спокійно вважати їх маргінальною групою аутсайдерів.
Але тема з потопельниками й погорільцями ускладнювалася тим, що і перші, і другі волаючи про допомогу, формулювали колективний месидж такого, приблизно, змісту: «Тону! Рятуйте! Але не витягайте з води, бо всохну». Або: «Згораю! Help! Тільки не витягайте з вогню, бо змерзну».

Перший, він же третій, він же останній Мох, дарма, що сирота, себто безпорочно (без порева) зачатий, був уже неодноразово просвітлений і не лише знав, але й на власні очі бачив, що в світі як творінні Божому зла немає і бути не може, що зло люди придумали і почали впарювати собі самі.

(Зло — це bad trip вуграстого тінейджера, який думає, що відловить кайф, нажершись якоїсь дурі. На хріна тобі, питається, курити-колотися-ковтати, коли довкола і без того кайф. Але вуграстий придурок чув, що якщо ширнутися, то можна ще крутіший прихід відловити і заторчати тіпа вопше. І валить у чисті від природи вени й світлий від природи розум дурний сон. А дурний сон, як відомо, породжує чудовиськ. Ну, добре — це не Мохові, це мої слова, і метафора моя, просвітницька й інтелігентна. А першоостанній Мох свою тєлєгу сформулював по-іншому — простіше й універсальніше).

Уявіть картину: зліва в невеличкому океані булькають потопельники, справа — горять синім полум'ям погорільці. Десь там, за фортечним муром смт відвисають на осиці маргінали. А посередині на армійській табуретці з прорізом, підклавши під зад розшиту лебедями подушку-думку і пакет з травою, сидить Мох, продюсер радості і прухи.

(ну, і зверху, сховавши погляд за хмарами, небесний я, але зараз не про це)

Мох довго порпається в численних кишенях своїх волонтерських штанів, витягає і розкладає на газеті різні нички, ніштячки і п'яточки, туристичну мапу Амстердама з позначеними cafe-shop'aми, пачку візитівок if-ro, гуцульсько-ненецьку дримбу, люльку з дерева аяхуаску, ксерокопію гайдуківських народних казок, фотку прохаськового пса, ну, коротше — все, що належиться продюсеру. Потім, як і личить безпорочному шлангісту, тужливо розглядається в пошуках когось, хто скрутив би йому джойнт, приніс пива, чи принаймні почитав би вголос байку про растаманську мишку Че. Звісно, халяви в Бабиному Лоні не дочекаєшся. Яка там халява, коли одні тонуть, інші горять, а існування третіх взагалі під сумнівом. Тому Мох забиває на всіх, забиває косяк самостійно, бурмочучи при цьому щось про човен, який попливе так, як на ньому напишеш, і що Бабине Лоно — назва для гінекологічного кабінету, а не для порядного світу. Далі він робить кілька по-продюсерськи професійних тяг, разом із подушкою-думкою злазить з табуретки, влягається на тра-а-ві, і каже, пахкаючи в мої небесні очі димом просвітлення:

«Та бля, та ніхуя ніякого зла на світі вопше нема, всьо в наших головах, і то всьо тупе гоніво, шо адама з євою змій спокусив і Бозя їх за то з раю попер. Змія вони собі самі придумали, тіпа по приколу, а Бозя просто послав їх до сраки, тіпа нєхуй мені тут в саду гадів розводити. Тоїсь не то, шоби Він нас реально копнув, ну тіпа за ворота раю вигнав, бо полюбе кромі раю на світі ніхуя більше нема — ну, карочє, Бог крім раю нічого більше і не створював — ми в ньому і дальше живемо, тіки ніхуя не бачим кромі зміїв і big apple. Вот потому в сраці і сидимо, і торчимо, канєшно. І з тим яблуком тоже шняга галіма: то тіпа, звідти пішло «як не з'їм, то понадкусюю», а нахуй вопше було надкушувати, якшо можна всьо схавати, і вопше, бля, бери жери скіки хочеш. От ми тут хулє в дупі хуйзна шо надкушуємо вмєсотого, шоби вилізти на світ Божий і льогко получити зразу всьо і на шару».

Першоостанній Мох, звичайно, думав, що після такого казання, піпл сам до нього потягнеться, але звідусіль доносилося споконвічне «ой не витягуйте, бо всохну, ой не гасіть, бо змерзну». І тоді Мох зрозумів, що голими базарами народ не візьмеш, і треба щось робити. Найгірше — робити самому. Звісно, від незвички щось робити Мохові було надзвичайно важко, але тим більше вартують ці потуги. Спочатку вольовим зусиллям він перейменував Бабине Лоно в Бабинелон (так закінчився міф і почалася світова історія), потім дозволив грошовий і товарообмін між погорільцями та потопельниками (так закінчилася казка і почався мережевий маркетинг), а далі вийшов за бабинелонівський мур, познімав з осики всіх, хто не просто тупо висів, а бодай трохи відвисав, і повів за собою. В нове, хотілося б сказати, життя. Звісно, далеко вони не зайшли — зависли в найближчому пивбарі.

Але:
(так закінчується м-апокриф і починається перкалаба) на тому місці, де лежав Мох, проросла шавлія дівінорум, заколосився ялівець і розцвіла рута степова сірійська; армійська табуретка всіма чотирма ногами пустила корені, і виросло з неї ахуясне дерево аяхуаску, з гілочками-флейтами, листочками з цукеркового золотка, плодами-дзвіночками і цвітом з конфетті; коли я обдуваю його згори жертовним вітром, деревце дзвенить, сміється, милує око, радує слух і тішить серце. Всьо.

От уміють люди історії розповідати:
http://rastaman.tales.ru/?page=3&menu1=1&menu2=4&smenu1=3&inctext=5

Значить, гарні люди.

Регіональна лотерея смт Бабине Лоно Мирожитівського району, як і кожен азарт державного зразка мала не лише виграшні, але й програшні номери. А серед програшів, як і серед виграшів були більші й менші. Найфатальнішим програшем вважався жереб носія радісної звістки. Кожному зрозуміло, та й з історії відомо, що нема гіршої долі, ніж у того, кому випало нести людям радісну звістку. Вершники апокаліпсису, капітулянти, окупанти, зрадники тощо швидко здобували симпатії населення й нерідко перетворювалися на інтернаціональних героїв. Ті ж, кому випало сповістити про амністію, падіння цін на полуницю чи кінець фукуями, завжди були гнані, цьковані і биті.
То ж не дивно, що коли цьогорічне жеребкування, визначило носієм радісної звістки Зореславу Квітославівну Шпак, учительку біології початкових класів бабинелонівської СШ№6, сама переможниця лотереї дістала глибоку депресію з менопаузою, зате односельці (серед яких більшість складали колишні учні Зореслави Квітославівни, що не зважаючи на додаткові уроки, гуртки та спеціалізовані факультативи — була, скажімо орнітологія для дівчаток, основи статевого виживання скаутів, пубертатна ботаніка — так і не навчилися жити без людської крові) неприховано тішилися.

Зрозуміло, що в маленькому містечку навіть долі горезвісника не позаздриш, що вже й казати про навпаки. Зореслава Квітославівна, хоч і знала, що до виконання жеребу з нею нічого не трапиться (односельці не пропустили б нагоди публічно оцінити першу вчительку), замкнулася вдома і тиждень не виходила навіть за продуктами. Бабинелонівці почали непокоїтися. Смт гудів аки сакраментальний, сакралізований президентською сльозою вулик. Вулиці перестали бути порожніми. Ночами під будинком нещасного педагога чергували бомбісти, активісти музею Миру&Жита і сільський репер Вова В., який скандував скандальні лозунги просто під вікнами потерпілої, замість ритм-боксу послуговуючись метрономом, позиченим у вчителя співу-і-дихання Урганта Ц. (кажуть, Ургант мав недовгий роман із біологічкою, але це теми не стосується).

Загалом драматизм ситуації посилювався тим, що Зореслава Квітославівна, як кожен педагог із досвідом взагалі не вірила в існування добра, а відповідно — й добрих звісток. Працюючи в самому осерді звірячих інстинктів — дошкільнята-психопати, тінейджери з роликами в головах, невротичні незайманиці — нещасна жінка уявляла добро як щось ідеально нереальне. Наприклад як класний журнал, де немає жодного прізвища, зате у всіх графах стоять п'ятірки. Може, це й справді був би дуже класний журнал, однак вона не знала, що п'ятибальна система призначена не так для оцінки успіхів, як для вимірювання звиродніння й готовності служити миротворчим силам батьківщини (втім, те саме стосується й інших рейтингових систем). Як гуманітарій вона навіть не підозрювала, що справжня школа починається з шістки. З трьох шісток, якщо вже бути відвертим до решти.

Тут потрібно згадати й те, що жереб звістуна (доброго чи поганого) передбачав також, що жертва розіграшу мусить виграну звістку (добру чи погану) вигадати сама. В цьому й полягала найвища складність лотереї — багато бо хто, більшість, якщо чесно, вже давно не розрізняла добрих і поганих новин. Десятиліття, проведені перед революційними шинковками, біг-бордами, моніторами, прогнозами погоди з їх пересувними аптеками, канторами з їх орденоносцями, роки, збавлені в чергах до психотерапевтичних сповідалень, в групах анонімних-будь-кого — розівчили населення відрізняти праве від лівого. А власне про це завжди йшлося. Нав'язаний згори поділ світу на світло й темряву, гору й низ, суперечить природі людини. Адже голова не антитеза ногам, як дух не антитеза тілу. Зате праве є чітким віддзеркаленням лівого. Тут мудрість: завжди бо є різниця в який бік рушати, коли починаєш рух замкнутим колом. Приблизно така, суто векторна різниця і між добром та злом. Суттєвий не напрям вектора. Суттєвий сам вектор — промінь, склеєний в кільце. Всередині рингу — пітьма, зовні — пустка, а межа — невидима. Та і яка може бути межа між пітьмою і пусткою?

Так могла б думати Зореслава Квітославівна Шпак, якби вміла, однак не мала би при цьому рації. На щастя, вона не вміла не лише думати, але й не думати. Тому, до речі, роками цілком справно несла непосильну ношу сільського педагога. Вона б і серед ночі, і за будь-яких обставин могла б розповісти, скажімо, про випадіння прямої кишки в молодшому шкільному віці, чи про статистику шкільних викиднів у дні випускних іспитів. Але нещасна й у страшному сні не здогадалася б, що між людьми — старі вони, чи молоді, жінки чи чоловіки,живі чи мертві — немає жодної різниці, як нема різниці між верхом і низом, світлом і темрявою. Де вже було їй доперти, що добра звістка — це не погана, прочитана навспак, а відсутність новин як таких. І добрий бог — це вчорашній бог. А істина загальнодоступна, як олівець. І проста, як програма телепередач. «Мене нема» — каже істина істинну правду, і навіть не шаріється. А от далекій від істини Зореславі Квітостлавівні було соромно. Мабуть. Пекуче соромно. Так нам здається. Інакше ми не знаємо, як пояснити її вчинок.

Коли в день дедлайну розгнівана юрба жертв біологічного кабінету увірвалася в помешкання вчительки, на загальне здивування квартира виявилася порожньою. Спільні пошуки зниклої закінчилися нічим. Не допомогла ні міліція, ні районна прокуратора. Зореслава Квітославівна Шпак зникла, не зоставивши жодних слідів зникнення. Та й інших слідів було не густо. Заслужений педагог залишила лише новий, ще не заповнений класний журнал, де у всіх графах її рукою було проставлено п'ятірки. Її ж руці (правій чи лівій?) належала й записка, яку знайшли на кухонному столі під горнятком з недопитою кавою. Там значилося: «В мене буде дитина». І нерозбірливий підпис після крапки. Гіршого закінчення історії про добру звістку годі було гадати. В селищі почалася ферментація. Траплялися випадки безпричинного сміху і безпідставних одкровень. Відбувся страйк вуличних регулювальників. Поповзли чутки й апокрифи. Одні казали, що у всьому винна влада, і викладачку просто викрали спецслужби. Інші нашіптували, що в кінці записки була не крапка, а кома, і що нерозбірливий підпис — ніякий не підпис, а звертання, і читати це слід так: «У мене буде дитина, Урганте». Ще інші торочили вже щось зовсім неприпустиме про вознесіння біологічки та іншу подібну бридню.

Масовий неспокій триває. Рух по колу набув небачених масштабів. Ті, що рушили вправо, невдовзі зустрінуть тих, хто рушив у протилежний бік, і тоді всезагальної радості не уникнути. А ми ж бо чекаємо воскресіння мертвих! Тому з усією відповідальністю й далекоглядністю закликаємо усіх сумирних хуторян планети з метою збереження сумирності допомогти в пошуку злочинно зниклої Зореслави Квітославівни Шпак. У нагороду — небачений приз: триденне звільнення від участі в лотереї. І бонус: право проголосити офіційну радісну звістку про кінець світу, друге пришестя й те де. А ще — пожиттєве звільнення від уроків біології. Це чудові умови. Небачена лібералізація правил. Революційна система знижок. Грайте з нами! Ні — лотереї! Так — справедливому жеребкуванню! О, бабинелонівці! Ганьба Зореславі-матері, покритці!

Щиро наша адміністрація смт Бабине Лоно

Спочатку музика видавалася мені математикою. Ну, я і вивчав її як математику. Чесно і педантично. Сподіваючись, що це зробить із мене музиканта. Тріолі, тризвуки, пізніше — септакорди й нонсептакорди, згодом — тригонометрія, теорія множин, комбінаторика. Все це просунуло мене від гами дома жораж дотональної електроніки (не оминувши ані фуги, ані регтайма) та навіть на йопть не наблизило до розуміння гармонії звуків, му-у.
Паралельно я почав думати, що музика — це мулярство й архітектура. Плити, перила, балки, наріжні камені і сходи — о! — безконечні сходи, анфілади, модуляції, прольоти і проїзди — все це видавалося мені музикою, і я знову проїхав, знову пролетів.
Щоправда, я навчився чути музику, але видобути її з себе не вдавалося, ні. Та й слухав я, як ідіот, чіпляючи до кожної ноти табличку з її назвою. Моя фонотека перетворилася на забитий картками архів. Відповідно, моє музикування звелося до реєстрування: я імпровізував гросбухами, бланками і дискографіями.
Я врешті почав писати автобіографію в стилі, бляха, блю. Крім першої, останньої та кількох проміжних дат нічого зіграти мені не вдавалося. Тому я вирішив зібрати забраклі факти, залучивши людей, сиріч — оркестрантів. У численних мейлах та листах я просив друзів і просто знайомих описати якийсь день чи годину, пов'язану із найяснішим мною. Таким чином я збирався заповнити прогалини у власній біографії, чи то пак у тому, що нею вважалося.
Не скажу, що пошти було багато, однак усі відповіді (складені, на моє прохання, на стандартних анкетах) виявилися посутніми, і реєстр мого життя, поповнившись суттєво, почав укладатися в сяку-таку оркестровку.

Десь унизу бамкали глухі синкопи литавр, гелікона і чотирьох контрабасів (три позичила обласна філармонія, четвертий довелося орендувати у дяді-віті Рокенрола — весільного музики, бахура і срайди):
1. Час — 2 червня 1966 року.
2. Місце — пісочниця по вулиці B.Kh.
3. Метод — під час спільного перебування в пісочниці я зафігачив тодішньому Іздрику Ю.Р. каменем у голову. Крики, сльози, кров.
4. Реакція реципієнта — Іздрик Ю.Р. побіг додому скаржитися, плакати і лікуватися. Почувши в занепокоєній розмові батьків словосполучення «струс мозку», з готовністю завив: «У мене мозок трясе-е-ться!» Реципієнтові було чотири рочки.
5. Підпис — Ромко К., сусід.

Далі йшли дваго бої і двіва лторни (чомусь хочеться казати «валторні»), підтримувані стриманим дзизчанням віолончелей. Альт і флюгель-горн виступали на потребу голосу:
1. Час — 23 липня 1976 року.
2. Місце — піонерський табір «Артек», Крим.
3. Метод — мешканці палати №24 знущаються над Льошою Х., найслабшим членом групи.
4. Реакція реципієнта — Іздрик Ю.Р. серед них.
5. Підпис — Льоша Х., найслабший.

Далі в мене щось не в'язалося. Один армійський сакс і вуличний банджо-скрипаль на повноцінну середину життя не тягли. Довелося залучати хор випадкових солісток. Їхні партії не складалися в хор — кожна бо володіла неповторною особистістю:
1. Час — 31 серпня 1999 року.
2. Місце — помешкання, яке я винаймала на Личаківській.
3. Метод — упродовж 1,5 доби я намагалася допомогти Іздрику Ю.Р. вийти із запою, на що мною було витрачено 55 грн 75 коп.
4. Реакція реципієнта — похмелений, помитий і нагодований Іздрик Ю.Р. попросив у мене ще 3 грн на сотку, а коли я дозволила йому взяти гаманець, він тайно витягнув 15 грн, купив півлітру і знов ужрався.
5.Підпис — Шевальє, друг.

Врешті мусив би взяти голос і я, однак немає в мене ні голосу, ні слуху, тому промовчу, тому виспівують моє CV сторонні кастелянші. Та повернімося до музики. Це була звичайна радіоточка. Наш «колгоспник», лише на венесуельський манір:
1. Час — міжсезоння останнього року (останній рік — не той, за яким уже нічого, це просто такий зворотній відлік: кінець рахуємо сьогодні, а початок — колись там, якось там пізніше).
2. Місце — провінція Чіл(в)ав(л)а.
3. Метод — у моє вікно залітає фрісбі огидної темно-малинової породи. Як результат — на столі розбито банку гірчиці. По «колгоспнику» — Call me softly. На мобілі — «передзвоніть мені, б/л». Із вулиці гамір і чад — там знімають кліп і звучить фонограма. В сусідньому номері деренчить телефон (апарати тут старі, ебонітові, майже кремлівські). Режисер кричить: «...!» (гаварят па-іспанскі). Ну, і там різний антураж — гавкіт собак, галас перекупок, дух вулиці, бенди, бренди, діти, туристи, іншомовні новини...
4.Реакція реципієнта — спочатку музика видавалася мені математикою Паралельно я почав думати, музика — це архітектура. Згодом, уклавши біографію, вирішив, що вона — голос зі стовпа. І щойно тут, у провінції Чіл(в)ав(л)а, зрозумів, що музика — це сам стовп, стовп-стовп. Чи радше навіть, ідея стовпа. А фрісбі темно-малинової породи потрібне зовсім не для того, щоб створювати кармічні заслуги (як вважають кооператори). Кидаючи фрісбі, ми моделюємо локальні потоки повітря, куди важливіші за смерчі і торнадо. Це вітри, що віють в операбельному просторі, виникаючи з нашого дихання, зітхання, сміху, плачу і гикавки. Це протяги нашого говоріння. Це пара наших симпатій і думок. Пересипаючи зерна гірчиці, ми визначаємо той мінімальний розмір комірок дійсності, за яким нам, так по-справжньому, вже нічого робити. Читаючи листи, мейли, есемеси, ми отримуємо не інструкції чи накази, а корисні підказки.
Тому скажи «сall me softly» своєму будильнику, «перетелефонуйте» — коли задзвонять у двері, і попроси «передзвоніть мені, будь-ласка» у всіх дзвонарів нараз. Гадом буду, як залабають, побачиш і стовп, і голос у ньому, і сам будеш тим голосом, чи там ідеєю голосу, а музика... що музика?.. он за вікном знімають кліп, і офігєнна мулатка і правильна фонограма... А музика — це ж і є фонограма, йома-йо.
5. Підпис — Іздрик Ю. Р., струшувач мозку.

віН близько, близько — я грішний, грішний
віН усе бачить, усе прощає, я грішний подвійно, double beat, бо в гріху найважливіше — пульсації: людське серце б’ється, допоки пульсує гріх
гріх близько, близько — мене нема
вчора образив сина, кажу йомУ: прости, а перед сином я вибачуся
перед сином вибачився, питаю йогО: простив?
мовчить, не має чого прощати
немає мого прощати?
віН близько, близько — я світлий, світлий
убив комара — бац! і батько мені вмер — так швидко відновлюється йогО справедливість
і так це працює

всяко бувало: я марнував-марнував, марно тратив і марно славив, лихославив і лихословив, але й заробив без міри: якось глянь — а довкола стільки халяви і вічної прухи! по суті — всюди халява і вічна пруха, бо і так це працює, я знаю, я інженер
бачив я одного інженера: все життя від гріха погляд відвертав, блуд його не чіпався, бруд він по кутках ногою розпихав, попри суспільні інститути ходив виструнчившись, себто зіщулившись, кожному картузові паспорт для перевірки тицяв; так от це мужик потім ніяк вмерти не міг, бо через очі широко заплющені він гріха за все життя так і не побачив (навіть у кіно долонькою прикривався), і організм його баланси звести не міг: душа-шо-кристал, а розхід лайна через цю душу зашкалює
і так це працює

іншого мужика знав: той, блін, жодної спокуси не оминув, і жодного кайфу не зламав (ні собі, ні іншим, що банально, але суттєво), а потім — гоп! і не відомо, за які заслуги дано було йому побачити полуничні поля 4ever, і узрів він халяву, і почав її у наш світ тягати, і на шару роздавати — їв я його полуницю: реальна фірма, беспести
пес його знає, і так це працює

недавно йду, чую: віН близько-близько, я грішний-грішний
я грішний? грішний? — питаю
мовчить, сміється, і я сміюся:
віН близько, близько, я — святий

людських душ я спокусив немало, людських тіл з десяток
мільйони комах на моєму рахунку, я мільйонер
тисячі звірят і рослин стільки, що могли б укласти цілісну екосистему
скільки це коштує? — питаю йогО
німує — нема в ньогО цін: усе безцінне, тобто безкоштовне, тобто халявне
ти йомУ содомію вольну або невольну, віН — саломеї танець чудесний
ти йомУ отцеубивство і синолюбство, віН тобі — слину гіркого прозріння, повен рот терпкої слини, повні ніздрі кущів вогняних, по вуха — чистого розуму

критика недоречна: і так це працює теж

колись у мене не було числа
були імена, талісмани, фєнєчки, обереги, а номерологію я чомусь проїхав
потім, з роками, якимось бічним статистичним зором зауважив, що найчастіше моїй приватній арифметиці сприяють цифри 3 і 1
пригледівшись уважніше, я виокремив число «31» і, за канонами Ургана Джамбона Тулку XVII-го закономірно вирішив, що число це слід тримати в суворій таємниці, а оберненої до нього 13-ки — уникати, як вогню
далі пішли вираховування прихильних і ворожих комбінацій у номерах авт, телефонів, банківських рахунках тощо — увесь цей обивательський джез
як інженер я не обмежився простими арифметичними діями: в хід було пущено логарифми, інтеграли та інші витребеньки, математика перетворювалася на магію — кубічний корінь розчленовував безпосередньо трійцю, теорія ймовірності відгадувала таємниці таро, векторна алгебра намагалася встановити кут нахилу божого промислу стосовно осі світу... я потроху робився параноїком, від остаточного звиродніння врятувало просте спостереження: ні фіга фатального число «13» мені не несе
звісно, це якийсь інший, даруйте, дискурс, можливо, дзеркальний щодо мене, можливо — чужий, але однозначно не ворожий: я навіть вступив на пробу в статево-інтелектуальний контакт із кількома представниками/цями 13-ки, і що? — ми розійшлись, як в оці скалки, не покалічивши одне одного; я почав вважати дружніми будь-які комбінації 3-ки та 1-ці, що значно розширило ареали прихильних номерів (створивши в моїй числівності подобу варшавського блоку і значно зміцнивши самовпевненість — я навіть робив несанкціоновані спроби проповідувати, без особливого, щоправда, успіху), все йшло нормально, але в мені розплодилися глисти сумнівів: я хоч і не заглиблювався більше в нетрі вищої математики (ліберальне поводження з 3 та 1 дозволяло третину всіх зустрічних чисел проінтерпретувати як «свої» простими арифметичними діями), та власне, це спрощення, цей попуск уже видавався мені недостатнім — ліберальності завжди замало, людина прагне розгледіти нутрощі всіх табу, а це можливо лише за гранню абсолютної свободи...
...так от, мені не вдавалося здобути більшу свободу, оперуючи лише 3-кою та 1-цею, я кинувся опановувати всі астрології світу, всі доступні кабалістичні методи, всі операційні системи, всі способи ліку й лікування...
...правда, яка завжди відкрито лежала на поверхні, попервах шокувала — з'ясувалося, що моїми числами відпочатку були 6, 7, і 8! — а це означало, що я просунувся значно далі, ніж думав: я переступив не лише 3-ку з 4-кою, але й фатальне «5», на якому заламалося чимало сталкерів; але найважливіше, що суцвіття «6-7-8» (яке розкрилося із зав'язі «3», що своєю чергою проросло з твердого кореневища «1») в сумі давало таку неймовірну кількість комбінацій, що нещасливих чисел для мене просто не залишалося!

і це все, що я знаю про війну у в'єтнамі

воістину:
віН світлий-світлий, я зовсім темний
віН близько-близько, і я неподалік

Пацан сказав — дівчонкі атвєтілі.
Намалював «Сонцекльошу» ескізи для евентуальних альбомів,



а вони, замість замовити мені за великі бабки ребрендінг кльошів,
відповіли тривожною поштівкою:




Як після такого думати про жінок погано?

Спочатку ти казав собі, що вона схожа на клаптикову ковдру — та ж примусова дефрагментованість, та ж нерукотворність ручної роботи. Така ж непередбачуваність кожного наступного візерунка. Потім таке порівняння почало видаватися вкрай несмачним, незугарним. Справа не в сумнівній поетиці: чудова жінка може нагадувати і клаптикову ковдру і чавунну праску — чому ні? Колись ти був закоханий у дівчину, яка пахла цибуляною зупою, й істинно свідчиш: це був найвишуканіший аромат на світі. Але тут ціла загальна метафорика була до нічого. Ковдра хоча й пасувала б до якої-небудь романтичної мансарди (оббитої сосною, неопалюваної, із засніженим сонцем на єдиному вікні), а все ж не вдалося б уникнути нав'язаних соціоконнотацій: ковдра–ліжко–адюльтер та різна інша похабщина в іншомовному, зазвичай, варіанті. Тут уже й «ручна робота» зводилася до фройдистьської ідіоми «не пальцем роблений». Коротше кажучи, жах. Коли не можеш просто назвати жінку, яка подобається, мабуть-таки, одного з вас роблено нетрадиційним способом.
Вона була ексклюзивом, однозначно. Та поруч із нею ексклюзивним видавався й ти зі своєю недорікуватістю, чи то пак вербальною розгубленістю. Спостерігаючи на якійсь вечірці за тим, як вона рухається, ти думав, що от іще одне жіноче обличчя, яке забути так само важко, як і описати. Вона могла би бути успішною авантурницею, терористкою — харизматична зовнішність і жодної особливої прикмети! Бо вона сама — особлива прикмета. Тобто, прикметна особа.
Від нічого робити ти подумки почав складати її фоторобот, але це мало чим допомогло. Тонкі невиразні уста, яких безліч. Ніс, немов здеформований примхою скульптора-авангардиста. Маленькі, сливе свинячі очиці. Випалене хімією волосся. А все в купі — незрозуміла краса, від якої важко відірвати погляд.
Отак, із відірваним поглядом ти й провів залишок вечірки, гублячись у загальній беззмістовності, неначе ціла ситуація загрожувала завалитися, разом із тобою поховавши під уламками всіх, якщо цій жінці не дано буде ім'я. Чому саме ти повинен їх усіх називати?
Жінки рідко гарно рухаються. Більшості вдається жест, кілька жестів. Нечисленним випадає хвилинна граційність. Одиниці можуть навчитися танцювати: зазвичай жінки танцювати не вміють. Навіть у славетних парах — Адель і Фред Астор, Джинджер і Фред, Бонні і Клайд — по-справжньому досконалі чоловіки. Жінки десь там, на підтанцьовках. Усі відомі жіночі образи, знані з полотен, знимок, скульптури, — усього лише дешеві натурниці, опоетизовані генієм закоханого чоловіка. Усі дами — краплені. Усі телезірки паралізовані нижче пояса. Всі музи — домогосподарки чи бички-беушниці.
Це ми, чоловіки, самі створили цей парад ілюзій. Але трапляється, трапляється, кажу тобі, що цицькаста сусідка, розвішуючи білизну, легко дасть цицьки всім Рубенсовим тіткам без жодних на те — зауваж! — твоїх ментальних зусиль. А смачний, оздоблений матюком плювок якої-небудь вуличної шалави раптом різоне ніздрі терпким духом ідеальної анархії.
Тобі щастило на подібні випадки. Наприклад, ти знав одну дівчинку — аса пневматичної забивки. Вона вистрілювала з біломорини тютюновим корком, як абориген отруєним кураре вістрям. А потім легким вдихом затягувала ґанджу. Травинки зліталися в порожню гільзу як курчата до квочки. Дивитися на це можна було безкінечно й без жодного канабісу. Це було вЕлико.
Інша твоя знайома вміла ворушити мізинцями ніг. Це було огидно, але непересічно.
Ще одна скидалася на цибату птаху марабу. Здавалося, вона постійно чиркає дзьобом по стінах. Уявляєте савану в коридорах?
Була серед інших феноменальна дочка нації, що мала генетичний, либонь, тік усього організму. Сіпало її всю — від ахілесових сухожиль, повік і кутиків уст до інтелектуальних потуг у лобку та місячних циклів у мозку. Це виглядало неповторно, тільки як можна перебувати поруч із жінкою, до якої немов поприв'язувані мотузки, що за них смикає лялькар угорі.
Знав ти одну, що не вміла нічого іншого, як довершено носити свої довершені груди. Правда, про це мало кому було відомо, бо вона завжди ховала їх у потворні соціально заангажовані бюстгальтери.
Інша володіла вмінням зграбно переступати з мокрого рушника в купальні капці, й за це ти роками прощав їй повну відсутність інтелекту і прикрий характер.
Одного разу тобі трапилася офіціантка, котра, не зронивши ані слова, запросила такі фантастичні чайові, що ти розреготався й залишився в її смердючій забігайлівці на весь вечір. (При цьому вона примудрялася збирати під столом пакетики не використаного одноразового цукру і повертати у вазу на шинквасі).
Ти мусиш пам'ятати і ту хлопчакувату дівчинку-хіппі із зап'ястями ангела, і стару бомжиху з електрички, що мала руки богородиці й погляд убивці, і малого рудого спаніеля з купою комплексів та невичерпним запасом сексуальності.
А ще — партнерку з курсів рок-н-ролу з її плетеними шкарпетками і рвучкими па; автобусну попутницю з оригінальною манерою сякатися в паперові серветки; черницю, що напрочуд хвацько витягала з-під і ховала під подолом мобільник. Та що там — було їх без ліку. Але рухатися з них не вмів ніхто.
Лише в телевізорі одного разу тобі пощастило побачити жінку, яка не лише чудово співала (жінки найкращі серед вокалістів), але й ступала, залишаючи на піску сліди (дія кліпу відбувалася на узбережжі), що їх так прагнуть цілувати екзальтовані поети.
Найрідкісніше в жінці — шляхетність. І саме шляхетність якось пов'язана з умінням, здатністю, даром рухатися.
Шляхетна жінка пахне акварельним папером. Це вам підтвердить кожен палітурник.
Шляхетна жінка носить біографію на обличчі.
Шляхетна жінка курить біломор.
Шляхетна жінка — ас пневмозабивки, рудий спаніель, мобільна черниця.
Шлях шляхетної жінки — це шлях. Ім'я її — ім'я. Голос її — закон.
Шляхетних жінок не існує.
Але тут, цього разу, тепер напевне трапилося щось надзвичайне — бо ось вона, акварельна, тиха, граційна, безіменна, досконала, холодно-розпусна, витончено-хтива, тварюка, богиня, ідол, постамент, наріжний камінь постаменту, квітка під каменем, змія під колодою, шалава, бруд, сміття. І це нічого, що ти сидиш на кухні, а перед тобою лише стос перетермінованого фотопаперу «Унібром» ГОСТ 12762-64, перенаселена попільничка, квасоля в мисочці і ромашковий чай. І це нічого, що за вікном життя й таблоїди. І це пусте, що позаду пустка. Найголовніше попереду: вічність, клаптикова ковдра, далекі береги...
І бережи вас Бог.

Я думав, уже по всьому, аж тут почалося. Довелося поспіхом закопувати брудне вздовж залізничних колій, запасатися водою і потай палити незнищенне.
У відкриті вікна заносило димом, цвітом, пилком глухої кропиви. Фіранки майоріли, як прапори, салютом досередини. За уявними шибами розгорталися сувої пейзажів, і червонів горизонт, прокреслений грубим синім маркером. І майоран.
За горизонтом відчинялися потаємні дверцята і сходили одкровення у форматі високотехнологічних джакузі. Відсвічувало тьмяним. Комфорт межував із розчиненням. Повсюдно смерділо сіркою, та це був лікувальний сірководень — уся таблиця Менделєєва обіцяла винятково користь.
Користь, зрештою, обіцяли всі, але користі від цього було небагато. Приваблені цілющими ароматами звідусіль зліталися членистоногі й тамті — крильця в лусочках. І мáхи, мáхи, мамо.
Дезінсектори пускали веселий газ, і море, мамо, плюскотіло неподалік. Дезінспектори поливали всіх токсинами і присипали рани спорами. Спори паросткували сталевими сітками, крізь які виднілися грибні сади і грядки з полуницями. Сорт «Форева»! — кричала мала квітникарка з чудесним рудуватим кущиком унизу живота. Поруч студентки вимагали заборонити депіляцію вище колін. Ще вище вишикувалася склотара в картонних ящиках. На ящиках відпочивали сови і брокер Маракеш після повернення з вирію. «Вірую!» — спорадично вигукував отруєний спорами Маракеш, ненадовго прокидаючись із дзвінкого сну. «Преса! Преса!» — захлиналися морквяно-банановим пюре діти журналістів, пресуючи батьків і одне одного. «Прозорі плеса» — так відтепер називалася кожна книжка, всі книжки. «Бергамот» — було записано в моїй шаманській візі. Візу виписала мені одна просунута дівчинка. Віза виявилася фальшивою, а дівчинка — справжньою. Дівчинка справжньою, а віза непотрібною: прозорі плеса поховали всі кордони, позбавивши другорядних громадян останньої ідентифікації. Розгублена паства клалася як вовк з ягнятком і клялася у вічній любові. Десь поміж буднів посівної баталії було скасовано числа. Загроза дефолтів відійшла у минуле. «Болт-флот! Болт-флот!» — закликав морячок у гавайській сорочці. А скільки сонця було, Боже ж мій!
Я не дарма не скористався даром шаманства. Я намалював собі гуашшю узгір’я, небо. На передньому плані — червоний Фольксваген-жук. Удалині — ескізно — корова кольору кави з молоком. М’ясо-молочна, чи що, порода. Я засадив усе узгір’я маленькими золотими цвяшками. Їх було так багато, що де-не-де я навіть вийшов за рамки пейзажу і позабивав розсаду просто в стіну. Стіна у мене біла, крейдяна, на ній що хоч намалюй — і проросте. Цвяшки, кнопки, скріпки, увесь цей канцелярський непотріб має таку потенцію розвитку, такий запас метаболізму, що гріх було б не впустити світло в шухляди.
«Співають, ідучи музеями ліхтарів та свічок, дівчата. І паничі у прірві жито жнуть. І скарабеї, і богомоли, і хрущі — гудіння рівне, атональне. І у досвітніх вогнях згорає целюлоза мудрості. Неначе греблю рве...» — писав хтось із моїх респондентів, забутих у поспіху від’їзду.
А вздовж колій квітувало закопане. А на запасних рейках стояли цистерни мінеральної води. Цистерни були напівпрозорі, щоб світлофори вільно випромінювали ультрафіолет і спокуси. Вода ж різнилася відтінком і густиною: ближче до пасажирської станції групувалися сірі сорти, на сортувальній переважали кольорові, без штучних домішок і барвників. Одна густо-вишнева, сиропної консистенції цистерна була арештована, знята з рейок, і тепер по ресори заросла травою і, здається, протікала. Не зважаючи на відсутність кордонів, митна служба й фарисеї працювали справно. Однак детектори металу не реагують на золоті цвяшки й пластикові скріпки. А осикові кілки вдавалося перевозити просто встромленими в груди — як ребра, мозок та інші деталі. Біологічний контроль усе ще не наважився заборонити транспортування живих організмів із правами громадян, то ж я користався цим, як міг, заражаючи собою цілі регіони, запліднюючи банкомати і апарати з кавою, роздаючи мутагенні доторки й вітання. Я не встигав відбиватися від данини. Найчастіше це були скляні кульки, зів’ялі яблука і подарункові комплекти вологих серветок. Я перестав спалювати відьом: я записав їх у свій мобільник і здав разом із апаратом на гуманітарку. Гуманітарної катастрофи не сталося — присутність у світі зла взагалі виявилася брехнею. Але дурні організми (з правами громадян і без) так звикли пожирати одне одного, а ланцюг харчування виявися таким міцним, що я вирішив не пхатися нікуди зі своєю радісною звісткою і тупо забив. На гуаш, на цвяшки, на корову кавово-молочної породи. І на якір на дні.
Я знову думав, що то вже по всьому. І то вже було по всьому. Нічого не проросло. Нічого не всохло. Ні вздовж колій, ні поперек. Лише на місці арештованої цистерни заквітло дерево. Думали, вишня, аж то — платан. Ми всі — біологічна зброя. Ох, мамо, як же це тобі пояснити?
Тепер замість горизонту у мене шнурок для білизни. На ньому — прищіпка. Найближчим часом я обов’язково повішу сушитися якесь оголошення.