МЕРТВИЙ ЩОДЕННИК

Спостерігаючи нинішні українські реалії, щоразу глибше переконуюсь у правильності своїх давніх прогнозів. Себто, що Кінець Світу–2012 цілком спокійно може відбутися в “одній окремо взятій країні” (неважко здогадатися, в якій) і називатиметься він Євро–2012. Я не певен, чи відбуватимуться на території Неньки в період чемпіонату якісь природні чи техногенні катаклізми (цілий арсенал можливих причин і сценаріїв “Кінця” вже озвучено науковцями, астрологами, сектантами, шарлатанами та проілюстровано постапокаліптичним сегментом масової культури), але вони не конче й потрібні. Кінець для України можливий зокрема й через те, що подивитися футбол приїде купа посполитого люду, який про Україну чув хіба у зв'язку з політичними скандалами та спортивними досягненнями...

Середньостатистичний німець чи француз завдяки такій дозовано-сепарованій інформації вже від початку дещо упереджено ставиться до країни, де, — якщо вірити лише медіям, — як не Чорнобиль, то відрізана голова замордованого журналіста, як не крадіжки газу, то арешти політичних опонентів, як не згвалтовані й спалені живцем жертви насильства, то садистське винищення бездомних псів, Ну, і для повноти картини — президент, для якого, здається, навіть звична антропоморфність — надто складне завдання.

Проте ані середньостатистичний німець, ані середньостатистичний француз навряд чи внутрішньо готові відбути футбольне паломництво в Україну без травматичного досвіду (а обійтися без психічних травм не вдається навіть українцям, які повертаються додому після мандрів “європами”: “шок повернення на батьківщину” — нова, страшна й загадкова хвороба, притаманна більшості вихідців з пострадянського простору, що вирішили повернутися додому). Бо подорож Україною — це справжня мандрівка в часі: дороги, немов після бомбардування, загиджені узбіччя, відсутність вуличних смітників; дивна, явно не спортивна молодь у спортивних костюмах із незмінними “сємками” в кишені; брудні, калічні, переповнені маршрутки; обдерті будинки, вулиці без назв, дерев'яні вуличні туалети коло придорожніх кнайп; представники органів правопорядку, що еволюційно знаходяться далеко позаду свого зооморфного президента — перелік можна продовжувати безкінечно. От хіба вуличних псів туристам побачити не вдасться — з ними в Україні активно працюють гицлі-винищувачі.

Те що ребрендінгом країни та її міжнародною репутацією владна верхівка не переймається, — це одне.

Те, що пересічний європеєць якщо й зустрічав у себе вдома громадян нашої країни, то хіба в статусі прибиральниць, або ж повій чи бандитів — це інше.

Те, що наші високопосадовці, потрапляючи до “європ”, майже завжди ганьбляться, вчергове демонструючи свою жлобську сутність і тваринний інтелект, — це ще інше.

Однак VIP-гостям, на яких розраховані всі ці спортивні арени, готелі за 400 євро і повії за штуку баксів, — навряд чи вдасться розгледіти реалії тутешнього життя. Цілком можливо, що дороги, "сємки", гопники пролетять непоміченими за тонованими вікнами авто. Проте і їх чекає за грубі гроші — грубий український сервіс, скупо освітлений чотирма-п'ятьма фальшивими готельними зірками, жахлива музика в публічних місцях, неадекватні адміністратори й обслуга. Це, звісно, не витреться з пам'яті, але й виразних слідів не залишить.

Зате посполиті вболівальники, що ризикнуть добиратися до футбольних арен самотужки, мають набагато більше шансів побачити тут таке, про що в своєму ситому європейському житті навіть не здогадувався.

Не знаю, чи влаштовуватиме влада такі ж нелюдські репресії для безхатченків та жебраків, які застосовує нині проти бездомних тварин. Може вишлють, — за прикладом совєцьких правителів, — за 101-й кілометр? Тільки звідки починати міряти оті кілометри — може, безпосередньо від воріт Межигірської резиденції? Щоби “проффесор” і далі думав, що покращення, обіцяні на завтра, сталися ще вчора, і що “всьо ніштяк” і “козирна масть”?

Свого часу, після закінчення 2-ї Світової маса радянських людей, які раніше й не мріяли побачити світ за межами державних кордонів, повернулася додому з військовими та мародерськими трофеями, а основне — з розповідями про цілком інакші форми суспільного устрою, про рівень достатку й різноманітність матеріальної культури, про незвичне облаштування побуту, невідомі традиції, інакші способи суспільної організації тощо. Це, беручи до уваги, що більшість радянських воїнів просувалися вже зруйнованою Європою. Проте наслідки цього повернення — і “русский человек, впервые увидевший Европу”, і трофейні “мерседеси”, і машинки “Зінгер”, і фільми з Марлен Дітріх, і ще багато дечого — виявилися реальною, предметною загрозою для усієї тодішньої кремлівської ідеології та пропаганди.

Подібне (лише зі знаком мінус і з точністю “до навпаки”) може повторитися, коли армія спортивних вболівальників із Заходу ступить на нашу землю і на власні очі побачить усе те, що також хоче гордо іменуватися Європою, та не має для цього ані найменших підстав.

Мені здається, що можливе знеохочення до України пересічних європейців — набагато гірше, аніж звикла неповороткість і підозріливість брюссельських бюрократів. Бюрократ все ж мислить категоріями політичної чи фінансової кон'юнктури. А пересічна людина, насолодившись усіма нашими “фе”, наївшись по горло місцевого сервісу, надивившись на місцевих люмпенів, просто вирішить, що не варто мати справу з такими сусідами, і що кордон з Україною радше потребує укріплення, аніж ліквідації.

Особисто мені зовсім не хочеться в Європу. Ані в ролі заробітчанина, ані в ролі її громадянина. Я спокійно собі доживу й у звичних для себе обставинах, не особливо сподіваючись на “перемогу справжньої демократії”. Однак, якщо після Євро–2012 європейці вже цілком перестануть цікавитися нами і перестануть сюди їздити, естафету перебере на себе наш північний сусід. Його не злякають ані наш сервіс, ані дороги. І “"сємки"” його улюблені — вже тут. І в бандюганів цілком подібні пики та повадки. І беззаконня — впізнаване. Все своє, рідне. Чом' би не запустити й тут бізнес, чом' би не стригти місцевих овець, не “косити бабло” та не дурити ще й тутешніх лохів? Він обов'язково прийде, цей наш невгамовний і безцеремонний сусіда. Прийде і скаже: “Подвинься — это мое место!» І це вже буде справжній, хоча й локальний Кінець Світу–2012.

Кінець нашого, українського світу.

На щастя, — не перший і, здається, — не останній.